32

Адріан не вагався ні секунди. Він схопив Елару за талію, притягуючи її до себе так близько, що вона відчула холод його шкіри та шалене калатання власного серця. У цю мить «Серце Кореня» наповнилося запахами агресії, страху, заліза та свіжої крові.

Селена Еріксон крокувала кам’яною залою з грацією хижака, що вийшов на ідеальне полювання. Позаду неї йшли четверо гвардійців — найдавніших і найвідданіших вампірів родини, одягнених у темне, зі зброєю, що виблискувала в миготливому світлі магічних вогнів.

— Фенріре, — голос Селени пролунав над побоїщем, наче удар дзвону. — Ти ніколи не вмів обирати місця для смерті. Тут занадто вогко для твоєї обшарпаної шкури.

Фенрір вискалив зуби, і з темних кутів зали вискочили ще шестеро перевертнів, що вже почали перетворюватися. З диким виттям вони кинулися на новоприбулих. Поки в залі розгорталася кривава бійня, Адріан одним різким рухом прокусив іклом власне зап’ястя. Густа, майже чорна кров стародавнього вампіра виступила на поверхню.

— Пий, — наказав він, і в цьому слові було більше ніжності, ніж у будь-якому зізнанні. — Тепер ми — одне ціле.

Елара, задихаючись від болю та безсилля, притиснула губи до його рани.

Битва навколо них перетворилася на некерований вир. Вампіри Селени діяли як єдиний, безжальний механізм. Калеб, який уже перебував у самому центрі сутички, став справжнім смертоносним вихором. Він не просто бився — він розрізав простір своїми клинками. Коли величезний сірий вовк спробував вчепитися йому в горло, Калеб під пірнув під нього, одним рухом розтинаючи черево звіра від грудей до хвоста.

Смак крові Адріана виявився не схожим ні на що: він обпікав льодом, пахнув стародавнім пилом, міццю та неймовірною, віковою владою. У ту саму мить, коли перші краплі потрапили до її тіла, «Серце Кореня» здригнулося від підземного поштовху. Це було схоже на вибух. Елара відчула, як магічне «відсікання», яке так ретельно вибудовували старійшини, розлітається на друзки під тиском темної енергії вампіра. Її власна магія землі, заблокована й пригнічена, раптом знайшла новий, нестримний провідник.

Поки тривав цей метаморфоз, Селена не бруднила рук без потреби. Вона використовувала свою швидкість, щоб з'являтися за спинами ворогів, встромляючи тонкі стилети в основу черепа, де хребет з'єднується з мозком — єдине місце, яке миттєво паралізує навіть перевертня.

— Тримайте периметр! — скомандувала вона гвардійцям. — Не дайте їм наблизитися до Адріана, поки він не закінчить!

Один із гвардійців, молодий, але міцний вампір, був збитий з ніг звіром. Перевертень вгризся йому в плече, розриваючи плоть, але вампір, навіть не здригнувшись від болю, встромив пальці в очні ямки звіра, вириваючи їх із корінням. Тим часом три відьми-ренегатки продовжували свій ритуал нищення. Вони створили навколо себе купол темної енергії, який відкидав кожного, хто намагався підійти. Калеб спробував пробити захист ударом меча, але його відкинуло назад, обпаливши руки магічним полум'ям.

— Вони заблокували нас! — крикнув він, витираючи кров з обличчя. — Селено, ми не можемо зупинити їх, поки ці відьми тримають щит!

Фенрір, відчуваючи перевагу, готувався до фінального стрибка на вівтар, щоб занести пазуристу лапу над Деревом Пам'яті. Але саме в цю мить кров Адріана стала паливом, що роздмухало іскру дару Елари в справжню пожежу. Її очі спалахнули не золотом і не багрянцем, а дивним, сріблясто-чорним сяйвом. Навколо них піднявся вихор, що розкидав перевертнів, які намагалися наблизитися.

— Зупинись! — її голос пролунав немов гуркіт обвалу в горах.

Елара простягнула ліву руку до Дерева Пам'яті. Замість слабкого шепоту вона почула його відчайдушний крик. Через союз з Адріаном вона тепер бачила не лише світло, а й тіні — вона бачила коріння, що пронизувало саме серце міста.

— Геть від нашого коріння! — вигукнула вона, і з її пальців вирвалися батоги чистої енергії, змішаної з темрявою вампіра.

Блискавки світла пронеслися залою, обплітаючи магічний бар'єр ренегаток. Відьми-зрадниці з криком упали, їхній щит розлетівся на дрібні друзки. Перевертнів відкинуло до стін, обпалюючи їхню шкіру так, ніби вони ошпарилися окропом. Фенрір, що був за крок до вівтаря, загарчав від болю, закриваючи очі лапами.

— Це неможливо! — вив він. — Відьма не може володіти такою силою!

Він бачив, як Дерево почало зцілюватися: чорнота на корі відступала під тиском сріблястого пульсу, що тепер бився в такт із серцями Адріана та Елари.

— Це неможливо... — прохрипіла Агнеса, дивлячись на них із жахом і побожністю. — Вони... вони зливаються.

Адріан стояв за спиною Елари, поклавши руки на її плечі, передаючи їй кожну краплю своєї безсмертної сили.

— Вийди геть із мого дому, пес, — голос Елари тепер належав не дівчині, а самій первісній силі землі.

Вона звела обидві руки догори, і коріння Дерева, що повзло по стінах, раптом ожило. Воно вистрілило вперед, немов тисячі списів, націлених на вожака та його поплічників. Величезні, наче змії, деревні відростки обплели Фенріра, стискаючи його так, що залу заповнив хрускіт трощених ребер. Селена та Калеб завмерли, спостерігаючи за цим проявом нечуваної могутності.

— Закінчи це, — тихо промовив Адріан, дивлячись на свого давнього ворога.