31

Коли Елара та Адріан увірвалися до центральної зали «Серця Кореня», перед ними постала картина справжнього апокаліпсису. Велична печера, зазвичай сповнена м’якого сріблястого сяйва, тепер тонула в іржавій імлі та задушливому димі. Запах озону, горілої шерсті та запеклої крові спирав подих.

Фенрір, у своїй страхітливій напівтрансформації, височів посеред зали, стискаючи Моріган за горло. Верховна відьма виглядала крихкою й безпорадною, її ноги ледь торкалися підлоги. Агнеса та старійшини, притиснуті до стін перевертнями, відчайдушно намагалися створювати щити, але "магічний шум" відступниць розбивав їхні зусилля, наче скло.

Побачивши Елару поруч із Адріаном, Агнеса, чиє обличчя було розітнуте пазурами, а сукня — вкрита пилом, вигукнула з несамовитою люттю:

— Геть! Тобі тут не місце, зраднице! Твоя присутність поплюжить це святилище дужче за цих псів!

Елара зробила крок уперед і ледь не впала. Вона відчула, як магічне поле вівтаря — зазвичай рідне і тепле — тепер вдаряє її в груди холодною стіною відторгнення. Клан почав ритуал її вигнання, і тепер сама земля сприймала її як чужу.

— Ви з глузду з’їхали! — крикнула вона, намагаючись перекрити гуркіт битви. — Фенрір зараз знищить корінь, а ви турбуєтеся про мій зв’язок з вампіром? Подивіться на Дерево!

Фенрір розвернувся, недбало кинувши Моріган на підлогу, наче ганчірну ляльку. Його жовті очі, сповнені божевільного тріумфу, зупинилися на Адріані.

— Дивіться, як мило, — прогарчав звір, і з його пащі крапнула густа слина. — Прийшов рятувати своїх ворогів, Адріане? Чи ти просто хочеш, щоб я перетворив це місце на вашу спільну могилу?

Адріан виступив наперед, затуляючи Елару собою. Його постать у тьмяному світлі печери здавалася вирізьбленою з чорного мармуру. Ікла подовжилися, а навколо пальців почала згущуватися темна, густа аура — первісна енергія прадавнього вампіра.

— Твій конфлікт зі мною, Фенріре. Бійся зі мною. Я твій ворог. Залиш відьом!

— О ні, — вискалився перевертень. — Я знищу все, що ти намагаєшся захистити. Ренегатки! Починайте!

Три відьми у чорних подертих балахонах за захисним бар'єром почали свій ламаний спів. Це було закляття розпаду. Сріблясте Дерево Пам'яті затріщало, його кора почала чорніти й диміти, наче під невидимим вогнем.

Елара вхопилася за плече Адріана, відчуваючи, як її власне життя витікає з неї разом із магією Дерева. Кожна чорна пляма на корі відгукувалася пекучим болем у її судинах.

— Адріане... — прошепотіла вона, осідаючи. — Я не можу... не можу дотягнутися до магії. Вони закрили мені доступ... я порожня.

Він обернувся до неї, і в його очах, де завжди панував холод, вона вперше побачила відчай. Але в цей момент у підземеллі пролунав голос Селени, яка з’явилася в тінях проходу разом із забризканим кров'ю Калебом:

— Тоді візьми його силу, дитино.
Селена виступила зі світу тіней, тримаючи в руці оголений клинок. Її погляд був спрямований на Елару.

— Пророцтво не казало про дозвіл ковену. Воно казало про союз. Твоя земля і його темрява — це єдина зброя, що залишилася. Адріане, віддай їй те, що вона потребує.

Адріан глянув на Елару. Він зрозумів без слів. Він притягнув її до себе, оголюючи своє зап’ястя.

— Негайно, Еларо! Це може бути нашим порятунком!