30

Сонце вже піднялося над дахами Віндзор-Гіллз, розсіюючи нічний туман, але світло не принесло спокою. Собор Святої Анни в ранкових променях виглядав  гнітюче: сірий камінь здавався холодним, а довгі тіні від веж лягали на кладовище, наче чорні пальці, що намагаються вхопитися за землю.

Елара, яку Адріан міцно тримав на руках, з подивом спостерігала, як сонячне проміння торкається його шкіри, не завдаючи шкоди.

— Чому сонце не спопеляє тебе? — запитала вона, її голос був слабким, але в ньому все ще відчувалася цікавість дослідниці. — Ти мав би перетворитися на попіл ще біля мого порога.

— Турбуєшся про мене, відьмо? — Адріан ледь помітно всміхнувся, хоча його обличчя було напруженим від зусилля. Навіть у цю мить він примудрявся виглядати як самовпевнений модник, що вийшов на ранкову прогулянку. Він продемонстрував їй масивний перстень на правій руці з чорним каменем, що поглинав світло. — Стародавня алхімія. Такі маємо я, мій брат і сестра —  найближче коло родини. Це дозволяє нам панувати над містом навіть вдень. Схожі персні є і в гвардійців — найкращих наших охоронців.

Вони швидко проминули старі надгробки, наближаючись до входу в склеп, що був  порталом до підземного лабіринту. У повітрі висів важкий, агресивний тваринний сморід — запах перевертнів.

Зненацька повітря розірвало лютим ричанням. З плоского даху склепу на них стрибнули три величезні тіні. Перевертні чатували в засідці, розраховуючи на раптовість. Адріан різко розвернувся, готуючись прийняти удар, але шлях нападникам перетнули три інші фігури.

Калеб з’явився нізвідки, немов витканий із самих лише тіней. Поруч із ним стояли двоє вампірів-гвардійців — вірні, досвідчені бійці з поглядом, загартованим у сотнях битв. У руках вони тримали гострі короткі мечі з дамаської сталі, що виблискували на ранковому сонці.

— Ви запізнилися на сніданок, собаки! — гаркнув Калеб, відбиваючи атаку першого вовчиська.

Сталеві леза гвардійців мигтіли з неймовірною швидкістю. Вони діяли злагоджено, як єдиний механізм, відтісняючи зграю від входу до склепу. Кожен удар їхніх мечів знаходив ціль, залишаючи глибокі рани на густому хутрі нападників. Калеб, обернувшись на мить, зустрівся поглядом із братом. Його очі горіли бойовим азартом, змішаним з тривогою.

— Ідіть! — крикнув Калеб, пронизуючи чергового перевертня. — Ми затримаємо їх тут. Фенрір уже внизу, я відчуваю, що він близько.

Адріан коротко кивнув, міцніше притискаючи Елару до себе.

— Дякую, брате, — кинув він, переступаючи поріг темного зеву склепу.

Вони почали спускатися крутими сходами вглиб землі. З кожним кроком гуркіт нагорі ставав тихішим, а замість нього з глибини долинав дисонансний наспів ренегаток та передсмертний стогін магічного коріння. Елара відчувала, як її серце б’ється в унісон із пульсацією Дерева, що згасало.

Часу залишалося лише на один ривок.