28

Елара все ще відчувала на губах смак гніву, методично розтираючи магічну сіль у ступці. Кожен її рух був сповнений роздратування на Адріана, на його крижаний спокій та його «честь». Але раптом світ навколо неї похитнувся.

Вона різко схопилася за серце, випустивши товкач, який зі звуком удару покотився по підлозі. Елара впала на коліна, її подих перехопило, а з носа потекла тонка цівка яскраво-червоної крові.

— Моє джерело... — видихнула вона, задихаючись. — Вони внизу... Вони вбивають мене!

Адріан, який уже стояв біля порога, готуючись піти, миттєво опинився поруч. Його рухи були швидшими за думку. Він підхопив її за плечі, не даючи впасти на холодні дошки.

— Що відбувається? — у його голосі вперше за ніч прорізалася справжня тривога.

— Вони відрізають мене... — Елара заплющила очі, зціпивши зуби від приниження та болю. Вона відчувала, як Моріган та Агнеса тягнуть за магічні нитки, намагаючись залишити її безсилою, вигнанницею. — Вони залишають мене без магії! Страхопуди! Навіть не дали мені слова!

Але раптом біль змінився на щось значно гірше. Відчуття розриву з ковеном зникло, натомість у саму її сутність увірвався дикий, первісний холод. Вона почула не вухами, а душею скрегіт кігтів по сріблястій корі.

— Вівтар... — Елара вчепилася в його сорочку, зминаючи дорогу тканину своїми тонкими пальцями. — Якщо вони знищать коріння, я втрачу все. Місто залишиться беззахисним перед зграєю. Адріане, він не просто хоче вбити тебе. Він хоче стерти все, чим ми є!

Адріан подивився на двері мансарди, де за вікном уже починало бліднути небо, а потім на знесилену відьму на своїх руках. Його честь, про яку він так пафосно говорив годину тому, тепер не була просто словом — вона вимагала дії, що межувала з самогубством.

— Значить, ми йдемо в підземелля, — сказав він, допомагаючи їй підвестися. — Ти покажеш дорогу, а я подбаю про те, щоб жоден вовк не підійшов до твого вівтаря.

Попри те, що рана на його плечі ще не загоїлася і при кожному русі нагадувала про себе пекучим вогнем, Адріан підхопив Елару на руки. Він відчув її тепло, відчув, як тремтить її тіло — таку живу, таку вразливу і водночас нездоланну жінку. В цей момент вона не була «зрозумілим злом» чи «інструментом стратегії». Вона була єдиним світлом у цьому місті, яке він не мав права дати згасити.

Перші промені сонця вже почали торкатися дахів Віндзор-Гіллз. Допомоги від вампірів було годі чекати — світло скувало їх у сховищах, залишивши Адріана сам на сам із ворогом. Фенрір розрахував усе ідеально: пастка на відьом зачинилася саме тоді, коли їхні союзники стали безсилими.

Адріан вибіг із мансарди, міцно тримаючи Елару. Вони рушили до собору святої Анни, туди, де під фундаментом стародавньої споруди вирішувалася доля їхнього світу.