25

Адріан різко розплющив очі, вириваючись із задушливого полону спогадів. Дихання було рвучким і важким, а на лобі виступив холодний піт, що здавався льодом на його блідій шкірі. Магія Елари діяла, висмоктуючи чорну отруту з його вен, проте водночас вона безжально розворушила старі шрами його душі, змусивши знову пережити лондонську пожежу.

Він повільно сів на дерев’яному столі. Рухи все ще були обережними, кожен крок м’язів віддавав тупим болем, але тіло вже слухалося його. Навпроти, у тьмяному світлі свічок, Елара енергійно чаклувала над новою порцією зілля. Її рухи були різкими, майже агресивними, що видавало граничну внутрішню напругу.

Адріан дивився на неї, і в його грудях розливався дикий холод. Фенрір прийшов не просто вбити його — він прийшов вирвати з корінням те єдине, що змусило серце вампіра відчувати життя через стільки років самоти.

— Ти кричав ім’я, — тихо промовила Елара, не відриваючись від роботи. Голос її був позбавлений емоцій, але в повітрі зависла важка цікавість. — Інгрід. Це через неї той звір хоче бачити твою голову на піці?

Адріан повністю підвівся, розправляючи плечі. Його аристократична маска — звична броня з крижаного спокою — знову була на місці, проте в глибині зіниць ще догоряв відблиск лондонських руїн.

— Фенрір не шукає справедливості, Еларо. Він шукає болю. Такого ж нестерпного, який випалив його самого.

Елара зупинилася і подивилася йому прямо в очі. У цьому погляді не було співчуття.

— Тоді він погано мене знає. Я не ліки від твого минулого, Адріане. Я відьма, яка захищає свій дім.

Наставав час перед світанком — найтемніша і найхолодніша година доби. Адріан мовчки спостерігав за тим, як дівчина розтирає в ступці кристали солі. Світло свічок кидало на її обличчя довгі, ламані тіні, роблячи риси гострими, майже хижими.

— Ти врятувала мене не з доброти, — промовив він, спираючись на книжкову полицю, заставлену забороненими фоліантами. — У твоєму ковені вчать, що вампіри — це паразити. Чому ти не дозволила Фенріру завершити справу?

Елара різко завмерла. Її очі палахкотіли золотавим відблиском чистої магії.

— Доброта? Не плутай стратегію з милосердям, — вона підійшла ближче, тримаючи в руці гострий ніж для трав. — Ти й твоя родина живете тут понад століття. Ви побудували свої палаци на кістках мого ковену. Кожен камінь у центрі Віндзор-Гіллз окроплений кров'ю моїх сестер, яких ви вважали або джерелом сили, або прикрою перешкодою.

Вона зробила крок у його особистий простір, ігноруючи могильний холод, що виходив від нього.

— Твої «переговори» — це фарс. Ти обіцяєш мир, водночас тримаючи руку на горлі міста. Домовленість, підтверджена вчора, не варта паперу, на якому вона написана. Для тебе це — лише спосіб виграти час.

Адріан випрямився, і в його погляді проявилася влада, яку він ніс крізь століття.

— Можливо, ми й будували на кістках, але ми тримали цей світ у порядку. Без нас це місто давно б стало бійнею. Я пропоную тобі не довіру, а честь. Моє слово — закон. Якщо я сказав, що ковен буде недоторканним, я навіть власноруч вирву серце кожному своєму прибічнику, хто спробує це заперечити.

Елара гірко засміялася, і цей сміх боляче різанув по нервах.

— Честь вампіра... Це звучить як казка. Ви — монстри в дорогих костюмах. Ти кажеш про порядок, але твій порядок — це страх. Мій клан боїться вас, і тому вони слухаються Моріган. А я... я не боюсь. Я знаю, що ти вразливий, якщо магія достатньо гостра.

Вона тицьнула пальцем у його груди, прямо туди, де під тканиною сорочки застигла вічна тиша.

— Я врятувала тебе, бо Фенрір — це хаос. Він спалить усе. Ти ж — зрозуміле зло. Тебе можна прорахувати. Але не смій думати, що я твоя союзниця. Я просто підтримую життя у твоєму холодному тілі, доки наші цілі збігаються.

Адріан раптом перехопив її руку. Його пальці були наче сталеві лещата, але він не стиснув їх до болю.

— Ти так відчайдушно намагаєшся переконати мене — чи себе? — що ненавидиш мене, — прошепотів він, схилившись до її вуха так близько, що вона відчула запах озону від власної магії на його одязі. — Але ти тут, зі мною. Ти порушила закони ковену, ти ризикувала життям. Ти знаєш про пророцтво більше, ніж кажеш. «Чарівне кохання»... це не про квіти й сонечко, Еларо. Це про силу, яка народжується, коли два вороги знаходять спільне в пітьмі.

Елара висмикнула руку, її дихання збилося, а щоки на мить спалахнули гнівом.

— Між нами немає нічого спільного. Йди геть, Адріане. Зілля в чаші. Випий його і повертайся до свого палацу. Наступного разу ми зустрінемося або на полі бою, або коли твоя родина знову приповзе благати про допомогу.

Вона повернулася до нього спиною, схопила ступку, але її пальці, що продовжували розтирати сіль, помітно тремтіли. Адріан дивився на неї ще мить, відчуваючи дивну суміш роздратування та поваги, а потім мовчки взяв чашу й випив залишок зілля.

— Світанок уже близько, відьмо. Бережи себе. Бо якщо Фенрір дізнається, що ти зробила для мене, кістки твоїх предків стануть найменшою з твоїх турбот.

Дорогі читачі, не забувайте натиснути "сподобалося" - це допомагає мені побачити, чи цікава вам моя книжка. Буду вдячна. 😘