22

Елара та Адріан перетинали міст до Східного кварталу, зануреного в густий туман. Вона сподівалася, що критичне поранення Адріана та його відчайдушні зусилля придушити власну ауру дозволять їм прослизнути крізь магічні бар’єри ковену непоміченими.

— Адріане, будь ласка... — її голос здригнувся, переходячи в благальний шепіт. Вона на мить відірвала руку від керма і торкнулася його крижаної долоні.

— Ти маєш закритися. Стисни свою силу в кулак, сховай її так глибоко, як тільки можеш. Якщо вони відчують твій слід, ми не доїдемо навіть до мосту.

Вона зітхнула з полегшенням проїхавши міст і не побачила переслідування.

Дорога до Східного кварталу здавалася вічністю. Кожен поворот керма відгукувався в серці Елари глухим болем, а тиша в салоні машини була настільки напруженою, що, здавалося, могла розколотися як скло. Вона міцно стискала кермо, її кісточки побіліли, а в горлі стояв клубок страху — не за себе, а за того, хто згасав на сусідньому сидінні.

Машина зупинилася в затінку старих будинків, і Елара, підтримуючи важке, холодне тіло вампіра, допомогла йому піднятися вузькими сходами до своєї мансарди. Залишивши його біля дверей, вона поставила посох у куток і одним рухом, що видав у ній людину дії, розчистила великий дубовий стіл, на який поклала Адріана.

Адріан, борючись із маревом, роздивлявся її притулок. Мансарда була відображенням душі одиначки: під низькою стелею висіли пучки сушеної шавлії, аконіту та полину, заповнюючи простір гірким ароматом. Полиці вгиналися під вагою запилених гримуарів, а в кутках мерехтіли амулети, вирізані з кісток та рідкісних мінералів.
Обстановка вражала своєю аскетичністю. У кімнаті стояло лише просте односпальне ліжко та функціональна шафа для одягу. На стінах не було ні пам'ятних фотокарток, ні жіночих дрібничок, які б надали житлу хоча б натяк на домашній комфорт. Тут не відчувалося затишку, притаманного іншим відьмам, що люблять прикрашати свій побут вишивкою чи квітами; це була лабораторія суворого дослідника, який не боявся заглядати за межу дозволеного. Кожен предмет у цій мансарді мав своє призначення, не залишаючи місця для слабкостей чи сентиментів.

Елара діяла квапливо. Вона розсипала магічну сіль концентричними колами навколо столу, додаючи суміш із цвинтарних трав та засушених квітів дурману. Це було потрібно, щоб створити звуко- та енергоізоляційну завісу, яка б заглушила «мертву» магію вампіра від чутливих захисних каменів її сестер. З боку здавалося, що вона проводить темний, заборонений обряд. Сестри по ковену неодноразово дорікали їй за такі експерименти, вважаючи її магію надто «брудною» та хаотичною.

Ковен суворо забороняв будь-яку магію  інших істот, Елара таємно вивчала алхімію безсмертних та древні сувої перевертнів. Вона була переконана: щоб перемогти монстра або врятувати його, треба зрозуміти його природу. Якось Моріган знайшла у неї флакон із кров’ю вампіра, куплений на чорному ринку. «Це небезпечно, Еларо», — застерігала Верховна, але дівчина лише більше вдосконалювала ритуали. Вона використовувала «сиру» магію землі, змішану з первісним хаосом, що йшло врозріз із догмами Сестринства.

Адріан відчував, як магічна сіль, що оточувала стіл, починає створювати вакуум навколо його сутності. Елара працювала мовчки, її рухи були точними та позбавленими зайвих емоцій. Вона була спокійною та зосередженою.

Поки Калеб у місті полював на зрадників, Елара завершувала ритуал очищення. Адріан лежав нерухомо, оточений колами солі, що почали слабко мерехтіти синім полум'ям.

Тканини навколо рани на його плечі вже зовсім почорніли, перетворившись на мертвотну масу, що нагадувала обвуглене дерево. Від глибоких порізів, мов отруйні коріння, розповзалися поплетені чорні вени; вони пульсували під блідою шкірою, прокладаючи шлях до самого серця. Кожен удар пульсу відгукувався спалахом агонії.

— Ти робиш це не заради миру, — ледь чутно прошепотів він, спостерігаючи, як Елара робить невеликий надріз на своїй ладоні й додає кілька крапель власної крові в чашу з киплячим зіллям. — Ти хочеш довести своєму ковену, що ти сильніша за їхні правила.

— Можливо, — відказала вона, підносячи чашу до його губ. Її погляд був зібраним і непохитним. — А можливо, мені просто не подобається, коли в моєму місті хтось намагається вбити аристократа з такими гарними манерами. Пий, Адріане.

Вампір зробив ковток гіркої, обпікаючої рідини.

Адріан здригнувся, коли перша крапля зілля торкнулася його язика. Кожен вдих давався йому з неймовірними зусиллями, груди ходили ходором, а свистяче, важке дихання розривало тишу кімнати. Він відчував, як запекла боротьба всередині виснажує його останні сили.

— Твій дім... він схожий на клітку, — прохрипів Адріан, коли зілля почало діяти, розмиваючи обриси кімнати.

— Це не клітка, — відказала Елара, не відриваючись від приготування компресу.

— Це фортеця. А у фортецях не тримають дрібничок, які шкода втратити.

 — Готуйся. Отрута має вийти, а Калеб скоро буде з новинами.

На його лобі виступив холодний піт, а зіниці розширилися, майже повністю поглинувши колір очей. Елара не здригнулася, лише міцніше обхопила його потилицю, змушуючи зробити ще один ковток. Вона бачила, як магія зілля вступає в реакцію з кров’ю в його жилах, і як синє полум’я навколо столу спалахнуло яскравіше, реагуючи на темряву, що виходила з його тіла.

Смак полину та відьомської крові став останнім, що він відчув перед тим, як темрява остаточно поглинула його свідомість. Магія відьми почала випалювати отруту перевертня, занурюючи Адріана у вир спогадів, що його переслідували.