20

Калеб стояв посеред розгромленого подвір’я маєтку, де нічна тиша здавалася неприродно важкою. Його погляд затримався на понівечених воротах. Метал був не просто зігнутий грубою силою — він виглядав роз’їденим магічною кислотою. Це не було схоже на стиль перевертня; Фенрір діяв відкрито й люто, а тут відчувався холодний, майже хірургічний розрахунок.

— Ти надто довго дивишся на залізо, брате, — прошепотіла Селена, безшумно з’являючись за його спиною. Її вишукана шовкова сукня була заплямована темною кров’ю Адріана. — Нам треба бути з Адріаном. Він на території ковену, і ми маємо повернути його, поки старійшини не оголосили полювання на них обох.

— Адріан під захистом відьми, яка вміє битися краще за нас обох, — буркнув Калеб, не обертаючись. — Мене хвилює інше. Звідки Фенрір дізнався про вразливість нашого захисту?

Він підійшов до одного з охоронних каменів периметра, біля якого в місячному світлі виблискували друзки розбитих скляних флаконів. Калеб підняв один флакон, обережно тримаючи його двома пальцями: на дні ще залишилося кілька крапель каламутної рідини. Заховавши знахідку до кишені, він помітив на землі клаптик тканини. Калеб заплющив очі, вдихаючи запахи: пил, аромат нічних квітів... і ледь помітний, але впізнаваний солодкий аромат одеколону з бергамотом. Коли до маєтку повернулася група швидкого реагування, Калеб миттєво зрозумів, кого саме бракує серед його бійців.

Не чекаючи ранку, він вирушив до «Кривавої троянди» — закладу в низинах міста, де збиралися вампіри нижчих рангів та люди, що шукали гострих відчуттів у неоновому світлі й вампірській естетиці. Усередині панував напівморок, просочений запахом сигаретного диму та дешевого алкоголю. Важкі баси електронної музики змушували підлогу вібрувати, а натовп на танцполі нагадував єдиний живий організм. Кров тут лилася так само вільно, як і чутки, але з появою Калеба розмови вмить затихли.

Він знайшов Лукаса в дальньому кутку VIP-залу. Той розслаблено сидів у шкіряному кріслі, оточений двома дівчатами, на чиїх шиях уже темніли свіжі сліди іклів. Побачивши Калеба, Лукас на мить зблід, проте швидко повернув собі маску самовпевненості.

— Калебе! — вигукнув він, зухвало піднімаючи келих. — Ми вже думали, що маєток став братською могилою. Де Адріан?

— Адріан живий, Лукасе. На твій превеликий жаль, — Калеб наблизився до столу блискавичним рухом і одним поштовхом перекинув його. Склянки розлетілися на тисячі друззок. — А тепер поговоримо про те, чому від твоїх рук тхне відьомським зіллям та зрадою.

Лукас спробував вискочити, але Калеб залізною хваткою схопив його за горло і притиснув до стіни так, що стара цегляна кладка тріснула.

— Я вірно служив вашій родині десятиліттями! — прохрипів зрадник, марно намагаючись вирватися. — Але Адріан привів сюди смерть! Фенрір обіцяв: якщо ми віддамо йому головного, місто залишиться за нами. Ми втомилися бути лише тінню вашого прізвища!

— Ти обміняв вірність на обіцянку звіра? — очі Калеба спалахнули небезпечним багрянцем. — Поганий вибір.

Калеб не вбив Лукаса на місці, хоча кожна клітина його тіла прагнула цього. Він знав, що Селена зможе витягти з мозку зрадника кожну деталь плану перевертнів. Коли вони повернулися до маєтку, Лукас, усвідомлюючи, що на нього чекає доля гірша за смерть у підвалах Еріксонів, зробив останню ставку.

— У лісі... на покинутому млині... за межею ваших володінь... — видавив він крізь біль. — Там не тільки Фенрір. Він привів із собою відьом-ренегаток, тих, кого вигнали з клану Елари. Вони готують ритуал, щоб заблокувати магію міста. Ваша відьмочка не зможе йому допомогти, коли її сили згаснуть!

Калеб відпустив його, але лише для того, щоб завдати нищівного удару в сонячне сплетіння, що відкинув Лукаса на підлогу.

— Селено! — крикнув він у порожнечу коридору. Селена повільно вийшла з тіні, спокійно витираючи руки мереживною хустинкою. — Забери це сміття. Витягни з нього все про млин та плани Фенріра.

Калеб потягнув за одяг Лукаса, який ще ротом ловив повітря, до дверей з магічною руною, що вела до підвалу. На важких дубових дверях була викарбувана руна Наутиз — груба вертикальна риска, яку перетинала коротка діагональ, наче невидимі пута. Він відчинив двері й штовхнув тіло зрадника в темряву кам'яної в'язниці. Щойно Калеб зачинив двері, символ спалахнув тьмяним багрянцем, наповнюючи в'язницю важкою магічною вагою, що тиснула на легені в’язня, позбавляючи його волі до супротиву.