19

Бій у залі перетворився на кривавий танець смерті. Фенрір, важко дихаючи, нависав над пораненим вампіром. Уламки кришталю під його лапами скрипіли, наче кістки ворогів.

— Ти пройшов довгий шлях, щоб померти, Фенріре, — процідив Адріан, притискаючи долоню до понівеченого плеча.

— Я прийшов закінчити те, що почав у Лондоні, — прогарчав звір.

Вони знову зіткнулися. Адріан був швидким, проте виснаженим. Потужним ударом голови хижак відкинув супротивника до кам’яної стіни. Вовк заніс лапу для смертельного випаду, коли повітря розірвав свист, від якого заклало вуха.

— Aethel-Thor! — вигукнула Елара.

Вона високо підняла свій посох, концентруючи всю лють стихії в магічному кристалі. Сліпучі розряди вдарили в підлогу прямо біля лап вожака. Удари ставали дедалі ближчими й частішими. Енергія виявилася настільки щільною, що виникла світлова перепона, розмежовуючи ворогів. Фенрір наскочив на стіну, обпалив хутро, і люто поглянув на дівчину.

— Геть звідси, відьмо! Це не твій бій! — прохрипів Адріан, намагаючись підвестися. Його плече було розірване, і чорна густа кров повільно сочилася на колись білосніжну сорочку.

— Заткнися, Адріане, — кинула Елара, повільно проходячи вглиб приміщення. — Якщо він вб’є тебе сьогодні, то спалить моє місто завтра.

Вона почала читати закляття, якого не було у звичайних гримуарах Ковену. Пальці її лівої руки світилися фіолетовим, а в повітрі чітко запахнуло грозою. Фенрір, відчувши загрозу, кинувся на неї, але дівчина різко вдарила долонею по підлозі. Білі блискавки, наче живе коріння дерев, розійшлися мармуром. Магія виблискувала й потріскувала, намагаючись обплести кінцівки вовка та впитися в його шкіру пекучими голками.

— Тікай у ліс, звіре, поки я не спопелила твою душу! — її голос лунав, немов грім під склепінням собору.

Фенрір, розуміючи, що сила Стихійниці надто потужна для його виснаженого трансформацією тіла, видав останнє люте виття. Він різко розвернувся, стрімко відступаючи до виходу, і зник у темряві саду.

Елара важко дихала, опускаючи посох. Вона підійшла до Адріана, який заледве тримався на ногах. У цей момент зі сходів спустилася Селена, підтримуючи пораненого Калеба. Побачивши стан Адріана, вона кинулася до нього, намагаючись затиснути рану, але її руки, зазвичай такі впевнені, тремтіли.

— Його пазурі змащені слиною перевертнів, — прошепотіла Селена з жахом, дивлячись на краї рани, що почали чорніти. — Рана не загоюється. Він помре... Тільки від отрути перевертня вампір може згаснути назавжди.

Елара поглянула на Адріана. Він зустрів її погляд — у ньому більше не було зверхності, лише дика суміш люті через власну безпорадність та німої вдячності.

— Твій клан стратить тебе за це, — прохрипів він, борючись із гарячкою, що розливалася венами.

— Нехай спробують, — відказала вона, дістаючи з кишені амулет зцілення на срібному ланцюжку. — Одягай. Це не врятує тебе повністю, але дасть час.

Вона рішуче глянула на Селену та Калеба.
— Ми їдемо до моєї майстерні. Зараз же. Я знаю, як витягти цю отруту, але мені потрібні мої трави й тиша, а не цей зруйнований склеп.
​