14

Елара увійшла до зали останньою, і кожним нервом відчула, як простір навколо неї здригнувся від напруги. Її волосся було туго заплетене у косу — надійний вузол, що не розпадеться в бою. Чорна шовкова сукня з високим розрізом дозволяла рухатися блискавично, а в шкіряній куртці, яку вона прихопила з собою, у кишені лежала магічна сіль — суміш, здатна роз’їдати холодну плоть безсмертних. На зап’ястку, під захисним сплетінням трав, пульсував амулет, що приховував її думки від хижого погляду вампірів.

Зала була розколота навпіл, і це видовище заворожувало своєю потворною красою. З одного боку завмерли вампіри — застигла елегантність. Їхня блідість була ідеальною, а рухи — занадто вивіреними, щоб бути живими. Вони розмовляли приглушено, і цей звук нагадував шелест сухого листя на цвинтарі.

На противагу їм, мої сестри із «Срібної Гілки» виглядали так, ніби частина дикого лісу силоміць увірвалася в цей аристократичний склеп. Одягнені у глибокі зелені, білі та багряні кольори, вони принесли з собою аромати вогкої землі, полину та шавлії.

Мій погляд миттєво знайшов Адріана. Він сидів на чолі столу, втілюючи спокій господаря, щойно завершивши привітання. Проте увагу прикувала жінка поруч із ним — витончена білявка. Вона тримала келих, але її погляд не був святковим; він був хижим, вона буквально сканувала натовп у пошуках жертви. «Хто вона?» — ревнива думка пропекла свідомість швидше за блискавку, хоча я змусила себе відвернутися.

Через деякий час спостерігала, як Адріан люб’язно веде бесіду з гостями.

Між нами, мов тіні, снували офіціанти — люди під навіюванням та молоді вампіри-слуги. Срібні таці, які вони розносили, були справжнім викликом. Для вампірів — високий кришталь із густим червоним купажем крові, аконіту та спецій, що робив напій п’янким навіть для їхніх застиглих сердець. Для відьом — вина на гірських травах та лимонад із росою повного місяця, що ледь помітно мерехтів у напівтемряві.

Я завмерла біля колони, ігноруючи підношення, коли поруч пролунав оксамитовий голос:

— Ти виглядаєш так, ніби чекаєш нападу, а не тосту, Еларо.

Адріан підійшов до мене, тримаючи келих. Чорний камзол і білосніжна сорочка з золотими запонками підкреслювали його статус.

— Я чекаю моменту, коли чиясь ввічливість закінчиться і проявиться справжня природа, — відповіла я, не зводячи очей із  вампіреси - білявки. Та в іншому кінці зали люб’язно посміхалася Моріган, випускаючи з рота фіолетовий дим сигарети, але на мить її очі зустрілися з моїми — і в них не було нічого, крім крижаної обіцянки смерті.

— Сьогодні ми — дипломати, — Адріан зробив ковток, і я побачила, як його ікла на мить подовжилися, реагуючи на тепло моєї магії. — Але ти права. Повітря пахне не лише вином, а й вовчою шерстю. Перевертні десь близько.

У центрі зали музиканти заграли тягучий вальс. Це було моторошне видовище: вампіри запрошували відьом, і це нагадувало танець змій із птахами. Коли Адріан простягнув мені руку, я вагалася лише секунду. Поклавши долоню на його плече, я подумки подякувала долі, що змінила важкі черевики на чорні туфлі-лодочки.

Коли ми почали рух, світ навколо зник. Від його руки на моїй талії виходив холод, але він не відштовхував — він стабілізував мою  енергію. Я відчувала кожну лінію його тіла, його силу м'язів, що стримувалася лише тонкою тканиною камзола. Адріан же, здавалося, впивався моїм теплом; я чула, як його дихання стає важчим, очі сталевого кольору змінили відтінок на легке червоне сяйво.

Коли музика стихла, він провів мене до столу.