12

У сутінках туманного вечора вервечка перших екіпажів та чорних автомобілів тягнулася до кованих воріт маєтку Еріксонів. Велична споруда нагадувала готичний палац, що з часом переріс у неприступну фортецю. Його гострі вежі, наче леза, розрізали густий туман, проголошуючи домінування клану над Віндзор-Гіллз.

Кам’яними сходами піднімався натовп відьом у важких вовняних плащах та сукнях із натуральних тканин, кольори яких повторювали палітру лісових хащ. Поруч із ними, випромінюючи легку й небезпечну грацію, рухалися вампіри. Чоловіки в чорних дореволюційних фраках та жінки у важких оксамитових сукнях, оздоблених тонким мереживом, створювали різкий контраст із природною простотою сестер Ковена. Вздовж масивного підйому до головних дверей височіли важкі готичні ліхтарі з чорного заліза. Замість старого газового полум’я в них горіло штучне освітлення з холодним синюватим відтінком, що перетворювало кожну сходинку на дзеркальну площину, підкреслюючи монументальність входу.

Проте справжнє видовище розгорталося на широких фасадах маєтку. Потужне лазерне шоу перетворило похмурий граніт на велетенське живе полотно. Промені криваво-червоного та срібного кольорів вимальовували на стінах динамічні проекції. На головній вежі пульсували символи клану Еріксон — переплетені змії, що обвивали меч, демонструючи силу та неминучість вампірської влади. Поруч з’являлися символи «Срібної Гілки» — стилізоване листя омели та магічні руни, що перепліталися з гербами клану в складному танці світла.

Ці малюнки постійно змінювалися, створюючи ефект руху самих стін, наче історія двох фракцій писалася в реальному часі на очах у гостей. Лазери розрізали туман над пагорбами, слугуючи маяком для запрошених і грізним попередженням для тих, хто спостерігав за маєтком із темряви.

У саду, що оточував будинок, панувала зовсім інша атмосфера. Сотні мерехтливих лампочок, розвішаних на гілках вікових дубів, нагадували зграї світлячків, замкнених у крижаному полоні. Це тремтливе, нервове світло час від часу вихоплювало з темряви постаті вампірів, які патрулювали територію. Непомітні тіні з гострими срібними ножами безшумно ковзали навколо, а охоронні камені, розставлені в захисне кільце, завершували контур безпеки.

Охоронна система маєтку була справжнім шедевром Калеба. Кожна цеглина була просочена кров’ю клану та могутніх відьом минулого, що створювало чутливу сенсорну сітку: будь-яка істота з серцебиттям або активним магічним фоном миттєво відображалася в системі. По периметру працювали приховані датчики руху, синхронізовані з ультразвуковими випромінювачами, здатними дезорієнтувати навіть найшвидшого перевертня. Калеб особисто налаштував «срібні пастки» у стінах — тонкі нитки, що реагували на агресію викидом хмари срібного пилу та паралізуючого газу. Для відьом же були створені особливі магічні капкани: варто було комусь наблизитися до такої пастки, як магія застигала, залишаючи порушницю нерухомою, наче муху на липкій стрічці.

Коли важкі двері нарешті розчинилися, гості опинилися в центрі неймовірної пишноти великої зали. Світло люстр заломлювалося в тисячах кришталевих підвісок, створюючи ілюзію дощу, що на мить застиг у повітрі. Це був перший спільний банкет за останні п’ятдесят років — «Банкет Перемир’я», організований Адріаном, аби заспокоїти старі рани та скріпити союз. Проте, попри зовнішній блиск, повітря всередині було наелектризоване настільки, що здавалося: достатньо одного необережного слова, аби кришталь розлетівся на тисячі гострих друззок.