9

Велика зала маєтку Еріксонів була втіленням холодної величі. Світло кришталевих люстр відбивалося від полірованого мармуру, а довгий стіл із темного дерева здавався межею між життям і небуттям. Адріан сидів на чолі столу — владний, нерухомий, його постать випромінювала такий мороз, що полум'я в каміні, здавалося, припинило гріти.

Навпроти нього, під прицільним поглядом Калеба, який стояв біля вікна, завмерла Селена. Її шовкова сукня кольору стиглої вишні виглядала яскравою плямою на тлі похмурого інтер’єру, але її зухвалий вигляд був лише маскою.

— Ти порушила наказ, Селено, — голос Адріана розрізав тишу, як бритва. — Твоя «розвага» в лісі відьом коштувала нам тижня підготовки до переговорів. Ти налякала учениць Ковена на їхній же землі.

— Вони самі винні, що блукають так близько до кордону, — вогняно кинула Селена, хоча її пальці нервово стиснули спинку стільця. — Я лише хотіла нагадати їм, хто справжній господар у Віндзор-Гіллз.

— Ти нагадала їм лише про те, чому вони нас ненавидять, — відрізав Калеб, не обертаючись. — Через твою дурість на банкеті перемир'я ми будемо не партнерами, а мішенями.

Адріан повільно підвівся. Його очі, темні та непроникні, змусили Селену відступити на крок. У цих очах вона бачила не просто гнів, а ту саму нещадну силу, яка перетворила його на абсолютного монарха Віндзор-Гіллз. Вона пам’ятала, як він карав відступників: безжальні страти вампірів, що порушили кодекс, ставали легендами. Селена бачила, як він власноруч випалював магію з бунтівних відьом, і як за його наказом неугодних побратимів зачиняли в кам’яних склепах без краплі крові на десятиліття, залишаючи їх божеволіти у вічній темряві замкненого простору. Його влада трималася на страху, і він користувався нею з хірургічною точністю.

Але колись він був іншим. В її пам’яті, наче привид, спалахнув старий, задимлений Лондон.

Лондон. Листопад 1888 року.

Склад у Лаймхаусі палав, перетворюючи нічне небо на багряне пекло. Жахлива пожежа пожирала старе дерево та надії на мирне співіснування двох рас. Селена пам’ятала той жар та нічних мисливців. Вони закидали портові склади "сонячними" бомбами, розрахованими на вампірів, і холоднокровно розстрілювали з гвинтівок заряджених срібними кулями нажаханих людей, що намагалися врятуватися з вогню. Мисливці безжально вступали з ними у ближній бій - це було справжнє пекло на землі.

Селена бачила, як той, колишній Адріан, кидався у вогонь, сповнений відчайдушної людяності, намагаючись врятувати зграю перевертнів, цих грязних щурів.

Вона чекала на нього в тіні сусідньої будівлі. Вона бачила його відчай, його крики, його спроби кинутися у вогонь. І коли він нарешті вийшов, тримаючи на руках пораненого хлопця, Селена зробила крок йому назустріч зі сльозами на очах:

— Адріане! О боже, я не встигла... Я бачила, як дах обвалився прямо на неї! Мені так шкода...

Вона була тією, хто «втішав» його в ту ніч, поки хлопчина вив від горя в темряві провулків. Усі ці роки Селена старанно підживлювала в ньому цю холодність і безжальність. Вона переконувала його, що почуття — це слабкість, яка веде до пожеж, а залізна рука — єдиний спосіб правити вічно і залишатися разом. Вона викувала монстра, щоб бути поруч із ним на троні.

— Я зрозуміла, Адріане, — тихо сказала вона, опустивши очі, щоб приховати тріумф. — Ти правий. Порядок понад усе. Я погоджуюся на банкет перемир'я. Більше того, я особисто допоможу з організацією та знайду підхід до Верховної Моріган. Я зроблю все, щоб Ковен схилився перед твоєю величчю.

— І молися, щоб відьми були в доброму гуморі. Бо якщо почнеться бійня, ти будеш першою, кого я віддам їм на поталу, —кинув роздратовано Калеб, усе ще не дивлячись на неї й ідучи до виходу.

Адріан, лише коротко кивнув. Він розвернувся і вийшов із зали, залишивши по собі шлейф складного аромату: гіркої кави, свіжого озону та ледь вловимого, тривожного запаху живої людини.

Селена завмерла, вдихаючи цей новий запах. Її роздуми були похмурими. Цей аромат все змінював.

— Озону та відьми? — прошепотіла вона в порожнечу зали, і її очі спалахнули вогнем, подібним до того, що колись знищив склад у Лаймхаусі. — Ти повертаєшся до світла, Адріане? Я не дозволю тобі згадати, як бути людиною.