4

Адріан знову був один. У кабінеті маєтку на пагорбі Віндзор-Гіллз панувала така тиша, що він чув власне неіснуюче серцебиття — фантомний звук, який переслідував його століттями. Він стояв перед тією самою картиною, завішаною важкою чорною тканиною. Рука піднялася, кінчики пальців ледь торкнулися грубого полотна, але він не наважився його відхилити.

Замість цього він заплющив очі.

Лондон. Вересень 1888 року.

Запах. Це було перше, що поверталося в спогадах. Лондон того року пахнув не так, як сучасні міста. Це був важкий, маслянистий коктейль із вугільного диму, кінського гною та гнилої води Темзи. Жовтий туман — славнозвісний «гороховий суп» — липнув до обличчя, наче мокра марля, приховуючи обриси ліхтарів і бруківки Іст-Енду.

Клан Еріксон тоді ще не був «володарями пагорбів». Вони були хижаками в кам’яних джунглях імперії, що стрімко зростала. Адріан згадав себе: високий циліндр, довгий редінгот і тростина зі срібним навершям. Тоді він ще дозволяв собі бути зухвалим. Калеб як завжди був поруч.

Лондонські доки тоді належали не короні й не поліції — вони належали «Річковим щурам». Так Адріан називав зграю перевертнів, що оселилася в лабіринтах складів Лаймхауса. Це були дикі, брудні істоти, які пахли рибою, залізом та сирим м'ясом. Вони контролювали контрабанду й тіньові переправи, і саме там інтереси клану Еріксон вперше зіткнулися з вовчою люттю.

Серед цієї зграї вирізнявся один. Адріан добре пам'ятав молодого вовка, який ще не був вожаком, але в кожному його русі відчувалася приборкана сила справжнього майбутнього альфи. Він не кричав і не гарчав, як інші; він просто стояв у тіні кранів, спостерігаючи за вампірами своїми бурштиновими людськими очима. У ньому була та іскра лідерства, яка згодом перетворить звичайного звіра на набагато грізнішу істоту.

Поруч із ним завжди була сестра — тонка постать у простому дешевому, але охайнему одязі, яка рухалася з неймовірною для перевертня витонченістю. У її погляді не було дикості брата, лише глибокий, сумний інтелект. Вона була душею тієї зграї, її мовчазним оберегом. Саме тоді, у вогкому тумані доків, Адріан зрозумів, що перевертні — це не просто тварини, яких можна винищити, а складне суспільство з власними поняттями честі та любові.

Адріан розплющив очі. Холодне повітря Віндзор-Гіллз повернуло його в реальність.

Він повільно опустив руку, відходячи від полотна. Лондон навчив його, що найнебезпечніший ворог — це той, кому є що втрачати. Спогад про молодого альфу з доків тепер здавався зловісним пророцтвом. Запах псини, що тягнувся через міст Віндзор-Гіллз, був занадто схожий на той, старий запах Лаймхауса.

Він вийшов із кабінету, і звук зачинених дверей відлунив у тиші, наче постріл у туманну ніч минулого століття.