2

Оселя Елари розташовувалось на окраїнні східного кварталу відьом біля самого лісу.  Під низькою стелею мансарди, серед дубових балок, висіли пучки сушеного полину та лаванди, чий терпкий аромат змішувався з гострим запахом чорнила та металевим присмаком озону. Тут не було кришталевих куль чи оксамитових скатертин, які так обожнювали Провидиці. Замість цього — грубі дерев’яні полиці, заставлені гримуарами з обпаленими краями, і робочий стіл, завалений кресленнями магічних ланцюгів.

Елара сиділа біля вікна, затягуючи ремінці на своїх високих черевиках із товстою підошвою. На ній була потерта чорна шкіряна куртка, яка слугувала їй краще за будь-який ритуальний балахон. Пасок з бойовим зіллям. Шкіряні штани — захист від чар, адже всі зілля просто стікали з неї, не завдаючи шкоди. Прибране темне-каштанове волосся у високий хвіст.
Вона була готова відбити напад.

— Знову збираєшся на кордон? — почувся голос від дверей.

Це була Ліліт, одна з Ткаль, чия магія була тихою і впорядкованою, як вишивка на полотні. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках срібний тацю з чаєм, вона мала вибачитися за подію в крамниці Агнеси, але її очі виражали лише тривогу та прихований осуд.

— Хтось же має стежити за тим, паскудним кровопивцею, поки відьми вдають, що все під контролем, — кинула Елара, не обертаючись. Вона піднялася, і кулон-блискавка на її шиї коротко блиснув у світлі місяця.

— Верховна Моріган незадоволена твоїм виглядом, Еларо. Ти ігноруєш наші традиції. Ти носиш шкіру замість шовку, ти переписуєш тексти, які ми берегли століттями...

— Ці тексти застаріли, Ліліт! — Елара різко повернулася, і в кутку кімнати між двома мідними сферами проскочив розряд статичної електрики.

 — Світ змінюється. Вампіри на пагорбі будують стратегії, а не просто п’ють кров. А ви продовжуєте ворожити на нутрощах птахів, сподіваючись на «традиції». Мир з Еріксонами — це ілюзія, тонка, як павутина, яку ти плетеш. Один порив вітру — і ми всі опинимося в їхніх пазурах.

Ліліт здригнулася, коли стіл Елари ледь помітно завібрував від напруги.

— Ти занадто гучна. Твоя стихія робить тебе небезпечною не для них, а для нас.

— Можливо, — голос Елари став тихішим, але в ньому з'явилася сталева нота. — Але коли вампіри прийдуть спалювати ваші будинки, ви прибіжите до мене. Бо шовк не зупинить ікла, а моя блискавка — зупинить.

Вона схопила свою сумку, перекинувши ремінь через плече. Проходячи повз Ліліт, Елара відчула хвилю холоду, яка зазвичай супроводжувала її появу в Ковені. Це було відчуття ізоляції, яке вона навчилася носити як обладунок. Вона знала, що внизу, у «Сестринстві Срібної Гілки», її називають «Білою Вороною» та «помилкою природи».

Їй було боляче бачити, як сестри ховають очі, але водночас це давало їй свободу. Вона не була зв’язана обітницями слухняності. Вона була вільним електроном у застиглій системі Віндзор-Гіллз.

Вийшовши на балкон, Елара поглянула на маєток Еріксонів, що височів над містом.

— Ви думаєте, що ви володарі? — прошепотіла вона, звертаючись до вогнів на пагорбі. — Але я відчуваю, як земля під вашими ногами починає тремтіти.

Вона легко спустилася пожежною драбиною вниз, у темряву вулиць. Її шлях лежав до старого мосту. Там, де тіні були найгустішими, Елара зупинилася, вдихаючи вологе нічне повітря, що приносило запах річкової тхні та заліза.

Для інших відьом цей міст був символом дипломатії, але для неї він був передовою лінією фронту. Обов'язок охорони Ковена від вампірів лежав на її плечах не за наказом Верховної Моріган, а через мовчазне розуміння: лише її стихійна магія могла стати реальною перепоною для надприродної швидкості та сили клану Еріксон. Поки сестри в безпеці своїх домівок плели мережива заклять на благополуччя, Елара патрулювала кордон, знаючи, що кожна тінь може виявитися хижаком.

Вона була живим щитом, вигнанкою, яка охороняла спокій тих, хто її зневажав, готовою в будь-яку мить випустити розряд блискавки, якщо хоч один «холодний» наважиться порушити крихкий паритет цієї ночі.