Перша та остання

Українська література як та сирота у наймах: уміє робити все, але ніхто її досягнень не цінує. Не останню роль у такому ставленні відіграє шкільна програма. Любити з примусу важко навіть найгеніальніші твори. Як наслідок міф про "депресивність та злиденність" українського художнього слова проростає й укорінюється у мізках значно швидше й інтенсивніше за розуміння, що кожній добі – своя література, а кожному читачеві – своя книжка. І те, що аж ніяк не лягає на серце в шістнадцять, цілком ймовірно, змусить замислитися у тридцять шість, заплакати – у сорок шість чи щасливо розсміятися у шістдесят

Не буває поганих книжок. Бувають книжки невчасно прочитані. Людина, як відомо, істота егоїстична, тож по-справжньому торкаються нас лише тексти, котрі в той чи інший спосіб перегукуються із особистим досвідом. Зрештою, для того, щоб полюбити – треба зрозуміти. У випадку книжок це означає – прочитати чи перечитати.

Тож пропонуємо двадцять сім текстів української літератури, які варті того, щоб стати вашими улюбленими.

Кайдашева сім’я затихає, коли слово беруть старосвітські батюшки-матушки

1. Іван Нечуй-Левицький. Старосвітські батюшки-матушки. Уперше надруковано 1884 року.

Отець Харитін сватає Онисю й отримує разом із нею парафію її батька. Семінарист Балабуха сватає Олесю й отримує разом із купу клопотів на свою голову. Ситуація катастрофічно ускладняється тим, що перш ніж побратися із Олесею, Балабуха сватався до Онисі, але поїхав від неї із повним возом гарбузів. Звідки ж їй було знати, що Балабуху швидко по тому призначать благочинним, тобто "начальником" її чоловіка. Така собі українська Санта-Барбара з усіма атрибутами: сподіваннями, образами, помстами, зрадами й депресіями. Ну, і красномовна (як для часу написання) деталь: Олеся невдало тікає з гусарами, а за деякий час у Балабухів народжується дочка Орися. У тексті – жодного слова про подружню зраду, але Іван Семенович Нечуй-Левицький насправді не такий простий, яким багатьом здається.

Врахуйте, що написав цю викривальну сагу син священика й випускник духовної семінарії. Він знав, про що пише.

Нерекомендовано читати тим, хто й досі вірить, що статус "батюшки" робить людиною безгрішною.

Сподобається любителям легких жіночих романів, шанувальникам якісного гумору й старожитностей.

"Яма" Олександра Купріна via "Повія" Панаса Мирного

2. Панас Мирний. Повія. Уперше повністю опубліковано 1928 року

Вважається, що найбільш правдивий опис київських борделів належить Олександру Купріну. Насправді задовго до написаної на початку ХХ століття повісті Купріна "Яма" існував психологічний роман "Повія". Його автор – скромний і сумлінний державний чиновник із Полтавщини Панас Рудченко, більш відомий як Панас Мирний.

У романі усе банально до болю: Христині Притиці не щастить усе життя. Воно в неї дуже коротке, зате вона встигає пережити звинувачення у вбивстві, наймитування в місті, роботу в борделі і сифіліс. Але помирає не від останнього, а від морозу: замерзає в рідному селі, куди повернулася після поневірянь, а її не пустили переночувати. Але, якщо щиро, то навряд чи тут міг бути "хеппі енд", хоча Мирний дещо гуманніший від Купріна: героїня останнього – Женя – підхопивши сифіліс, спочатку мститься чоловікам, а тоді закінчує життя самогубством.

"Повія" – роман із надривом. Сповнений психологічних деталей і недомовленостей. Перші розділи надрукували у 1883 – 1884 роках, але тогочасне суспільство до таких текстів було не готове.

1961 року "Повію" екранізували. Христину Притику зіграла Людмила Гурченко. Фільм називався "Гулящая", був чорно-білим, російськомовним і значних касових зборів не зробив. А тема насправді – вічна. Бо з часом змінюється лише антураж, а психологія явища лишається незмінною..

 Нерекомендовано читати песимістам і нелюбителям складних синтаксичних конструкцій.

Сподобається шанувальникам багатошарових текстів і реалістичного трагізму.

Не люби двох, або отруять: життєва мудрість від Ольги Кобилянської

3. Ольга Кобилянська. 

Вважається, що найбільш правдивий опис київських борделів належить Олександру Купріну. Насправді задовго до написаної на початку ХХ століття повісті Купріна "Яма" існував психологічний роман "Повія". Його автор – скромний і сумлінний державний чиновник із Полтавщини Панас Рудченко, більш відомий як Панас Мирний.

У романі усе банально до болю: Христині Притиці не щастить усе життя. Воно в неї дуже коротке, зате вона встигає пережити звинувачення у вбивстві, наймитування в місті, роботу в борделі і сифіліс. Але помирає не від останнього, а від морозу: замерзає в рідному селі, куди повернулася після поневірянь, а її не пустили переночувати. Але, якщо щиро, то навряд чи тут міг бути "хеппі енд", хоча Мирний дещо гуманніший від Купріна: героїня останнього – Женя – підхопивши сифіліс, спочатку мститься чоловікам, а тоді закінчує життя самогубством.

"Повія" – роман із надривом. Сповнений психологічних деталей і недомовленостей. Перші розділи надрукували у 1883 – 1884 роках, але тогочасне суспільство до таких текстів було не готове.

1961 року "Повію" екранізували. Христину Притику зіграла Людмила Гурченко. Фільм називався "Гулящая", був чорно-білим, російськомовним і значних касових зборів не зробив. А тема насправді – вічна. Бо з часом змінюється лише антураж, а психологія явища лишається незмінною..

 Нерекомендовано читати песимістам і нелюбителям складних синтаксичних конструкцій.