- Їдемо наступної суботи, - на стіл перед Оленкою лягла кольорова роздруківка.
- Аніме фест? – Оленка від несподіванки аж очі відірвала від товстезного журналу для записів і подивилася на Соломію. Та стояла, вперши руки в боки, і з виглядом войовничої Валькірії дивилася на подругу.
- Це ж у Франківську! – не витримала Олена, - як ти це собі уявляєш! Субота єдиний вихідний! З ким я маму лишу? А ще іспити, треба ж готуватися!
- Так, так, так! – замахала руками Соля, змушуючи Оленку зупинитися. – Квитки я сьогодні викуплю, хрещена обіцяла допомогти, та й шо там їх купувати. Мамі наготуєш і залишиш, день же якось без тебе справляється. Ну, або сусідку, тьотю Наташу попросиш, догляне вже якось. Поїхали!
- Слухай, я, - почала було Оленка, тріпаючи в руках запілля халату.
- Жодних «ні» не прийму, - знову перебила її Соломія, аж долоні вперед виставивши. – Згадай як ми з тобою мріяли про таку поїздку. Годі відкладати! Війна, мама, книжки переживуть без тебе добу. А ти, навпаки, сил наберешся, щоб іспити скласти! Сама скаржилася, що мотивації немає, - видала Соля свою запальну промову і аж притопнула каблуком м’яких кроксів.
- Добре, поїхали, - нарешті приречено зітхнула Оленка, розуміючи що натиск Солі вона просто не витримає.
- От і добренько! – просяяла Соля. – Давай, закінчуй тут, і дуй додому вбрання готувати, а я за квитками. Якщо що, я – ельфійка, - посміхнулася уже від самих дверей.
- Вбрання?! – ледве не застогнала Оленка, лише зараз оцінивши масштаб катастрофи, у яку вляпалася. – Аніме фест! – з відчаєм застогнала уже вголос.
Залишок робочої зміни пройшов на автоматі. Оленка складала журнали, прибирала, автоматично кивала і посміхалася, але думками була далеко. Мозок аж скипав з простого запитання про вбрання і образ. І все це накладалось на відсутність бюджету: до зарплати ще 2 тижні, а залишок попередньої, розписаний до копійки, і розкладений по конвертах, серед яких точно відсутній магічний конверт з надписом «на вбрання до аніме фесту». Та і яке саме вбрання – це теж відкрите питання. Герої Міядзакі надихали але не були близькими, Ліналі подобалась, як героїня, але себе в цій ролі Оленка не бачила, так само як і Хоукай, а Кагура здавалася надто ідеальною в своїй недосконалості. В якийсь момент, вже завертаючи до дому, Оленка готова була здатися і заявити Солі, що нікуди не поїде, але погляд ковзнув по сірим стінам сусідніх хрущовок, старезному майданчику, де на лавці, поруч з пісочницею вечорами продовжує збиратися вся місцева алкотусовка, по кількох дірках асфальтової доріжки, які засипали гравієм ще до війни, а до ремонту так справа і не дійшла, що Оленці стало зовсім тоскно.
Від відчаю присіла на стару, обдерту лавку, що притулилася до густих кущів ароматного жасмину прямо перед дверима під’їзду. Пам’ять нав’язливо підсовувала картинки з минулого.
Вона познайомилася з Соломією на вступних іспитах до коледжу. Оленка, як і Соля, мала перевагу за відмінні оцінки в школі. Саме там, на ганку коледжу, чекаючи на результати вступної співбесіди, Оленка дістала з наплічника книжку і загубилася для світу десь в далеких світах, наповнених магічними артефактами, драконами і сміливими чарівниками. Соломія, як згодом зізнавалася, пізнала рідну душу саме по книжці. А далі… далі вони просто стали подругами нерозлийвода, бо, як виявилося, навіть жили на сусідніх вулицях. Обидві вступили на бюджет, вдвох просиджували до глибокої ночі за підручниками, плутаючись у густих нетрях анатомії і фізіології, вдвох ковтали книги про чарівні світи, жваво обговорюючи деталі, героїв, ну і, звісно, таке омріяне і жадане кохання, таке як в книжках… А ще, планували, як влітку, на канікулах, обов’язково виберуться на якусь тусовку рольовиків, щоб цілий день красуватися у довгих, ошатних сукнях, а ввечері обов’язково танцювати по росянистій траві, як слухатимуть спів і байки біля вогнища, вибираючи з червоного вугілля трохи підгорілу, але вже добряче спечену запашну картоплю. Проте, в життя були інші плани.
Початок нового семестру ознаменувався війною. Родина Солі, схопивши найнеобхідніші речі, папугу та старого пса Моцика на другий день рушила до родичів на Рівненщину. А Оленка залишилась з мамою в Києві. За кілька років до того, після несподіваної смерті тата, маму підкосило. Вона спочатку довго хворіла і турбота про неї впала на саму Оленку. Згодом трохи відійшла, але була слаба, на вулицю майже не виходила. Так і жили на її крихітну вчительську пенсію та на підробітки Оленки, яких та нахапалася як Бровко блох. Мама їхати з міста відмовлялася, попри вибухи і гуркіт воліла залишитися вдома, Оленка і сама бачила, що поїздка далеко буде для неї заважкою. Зціпивши зуби, гасала по спустілому місту в пошуках ліків і продуктів, з жахом дивилася як тануть і без того мізерні заощадження. Соля, опинившись у відносній безпеці почала кликати її до себе, але Оленка так і не наважилася їхати з міста.
Дні минали за днями, в коледжі частково відновили навчання, хоч і лише онлайн. Відкотилася від міста перша мерзенна хвиля окупантів, залишивши по собі сліди страшних злочинів і звірств. Вже менше здригалося небо, почали повертатися перші втікачі. Сусіди обнімалися, як найрідніші, при першій зустрічі, а згодом, як справжня рідня, пускалися в справжні кайдашеві срачі, що то там, то тут виникали, як стихійні пожежі.
Оленка, рятуючись від жахів і негараздів, закрилася в своїй шкарлупі. Зранку бігла підмінити сусідку в крамниці за рогом, потім одним вухом слухаючи пари, писала контрольні для замовників, що падали як сніг на голову, а по обіді летіла до волонтерського центру, де за цей час уже справді стала майстром на всі руки: плела сітки, сортувала одяг і гуманітарку, заливала свічки та що тільки не робила. І лише вночі, коли збуджений денними подіями мозок відмовлявся відключатися і відпочивати, до рук, як живі, стрибали улюблені книжки фентезі, та вмикались на ноуті чарівні історії аніме.
#2099 в Сучасна проза
#6554 в Любовні романи
#1549 в Короткий любовний роман
закоханість, перша зустріч, війна росії проти україни 24 лютого
Відредаговано: 26.07.2023