Глава 4

Наближаючись до ательє, Остени, Гвент і Рубін ще здаля помітили біля будівлі кілька кентаврів, які тупцяли надворі, оскільки надто великі, щоб уміститися в приміщенні. Схоже, до «Чарівної розпошивалочки» навідалася родина, кремезний кентавр-чоловік, кентавриця-дружина та двоє їхніх діточок. Ці дивні істоти мали людські тулуби, а нижче — кінські. Доволі витривалі й загартовані, вони надавали послуги перевезення вантажів та тягли різноманітний транспорт, зокрема, карети, підводи.

Саме цієї миті Ірлінда знімала мірки з голови сімейства, заразом винесла на таці горнятка з гарячим трав’яним відваром, щоб клієнти зігрілися.

— Як ви і бажаєте, пошиємо шкіряні попони з хутром, — діловито бурмотіла кравчиня.

— І гетри! А попони бажано з підігрівом! — кентавриця-жінка охоче виказувала побажання.

— Обійдуся без тих гетрів! І без підігріву! — рикнув кентавр, аж тупнув копитом. — Я загартований, звиклий до холоду, до зими… Я ж чоловік, чи хто?! В нас на всі твої забаганки монет не вистачить, ще й треба дітей одягнути! А підігрів надто дорогий…

— Авжеж, звиклий до зими! — кентавриця сердито фиркнула, роздуваючи ніздрі. — Копита завше холодні, мов лід, ще застудишся! Також не завадило би й твої чоловічі принади сховати від холоду та сторонніх поглядів, вже й кентавриці задивляються… Можливо, якийсь чохол, або нацюцюрн…

— Меліоро! — гучно гаркнувши, кремезна істота аж збагровіла від сорому, мов буряк. — Який чохол?! Що ти верзеш?! Побійся Святої Покровительки, тут діти! І взагалі, це природно…

А дітлахи, тупцяючи, давилися сміхом, кравчиня також мимоволі пирснула, ховаючи розчервоніле від морозу обличчя.

— Торосе, я ж за тебе хвилююся, мій дурнику! — кентавриця промовляла так серйозно, наче йшлося про справу вселенського масштабу. — Ще відморозиш свої бубонці, про мене подумай, якщо тобі байдуже до власного здоров’я… Ще й інші задивляються на твої…

— Мелі! — злісно труснувши смоляними кучерями, геть засоромлений здоровань аж заіржав. — Я ж кажу, насамперед варто одягнути дітей! Здалися тобі мої… бубонці?! Ти завжди була ревнивою, а це вже занадто! 

— Гаразд… геро Ірліндо! Для дітей пошиєте також довгі попони з бахромою китиць, хутряні кожушки й гетри! І головні убори, вовняні капелюшки й кілька шапчин! А особисто для себе хочу червоні попони з хутром, бажано з підігрівом… Також кофтину і кожух… — діловито хмикнувши, кентавриця покосилася на задумливого чоловіка. Схоже, той розмірковував, чи вистачить монет на це замовлення… Вибаглива в нього дружина! Інші кентавриці й геть ходять оголеними, лише груди прикривають довгими пончо, а цій і попони подавай, і кожухи, і кофтини… Проте мовчав. Повсякчас балував свою кохану Меліору та дітей подарунками, заради цього так важко працював!

— Гере Гвенте, в нас тут… велике замовлення, треба одягнути родину кентаврів, — кивнувши до гнома, Ірлінда продовжувала знімати мірки. — Але… знадобиться чимало кристалів підігріву, а та скриня… — знічено кахикнувши, покосилася на Остенів.

— На жаль, як виявилося, ці кристали нам ніхто не дарував, прикра випадковість… — мовивши з гіркотою, Гвент розчаровано зітхнув. — Їх треба повернути геру Остену…

— Батьку… матінко! — завзято блимнувши оченятами, Росана благально склала долоні, мов у молитві до Покровительки. — Ці бідолашні кентаври… вони ж мерзнуть! Як же хочеться їм допомогти! В ательє бракує кристалів підігріву, ба більше, на них так довго чекати! А надворі зима, мороз… — голос зробився такий жалібний, наче шмат хлібу випрошувала. — І ці діточки… — вказала на кентавренят, які тупцяли біля ательє. — Вони ж геть змерзли! А уявіть, якби це я була, або мій братик Двейн… Якби ми так само мерзли і ніхто нам не волів допомогти! — вже й на очі маленької стихійниці нагорталися сльози, яка ж емоційна промова! Хай там що, не була вдаваною дитяча щирість, сердобольна Росана дійсно хотіла допомогти. Із відлунням її жалібного голосу серце Марвелії зрадницьки тьохнуло, вміє ж донечка переконувати! Хтозна, можливо в майбутньому це вельми активне дівча стане справжнім дипломатом, роблячи успішну кар’єру при дворі?

— Варді… Гадаю, варто подарувати кілька кристалів геру Гвенту… — Марвелія запитливо поглянула на насупленого, задумливого альмаїра. Схоже, вже й сама переймалася долею змерзлих кентаврів, бо мала чуйне серце.

— Гаразд, Веллі… — Остен важко зітхнув. — Нехай та скриня залишається в ательє, — зрештою, здався. Гер Варден ніколи не був жадібним, скупим, і сам охоче допомагав нужденним. — Без кристалів наразі не пропадемо, а я в гера Брайта ще замовлю…

— Батечку, дякую! — радісно писнувши, Росана кинулася до застиглого Вардена й обвила його шию рученятами. — Ти ж в нас щедрий, найкращий в світі маг! Найдобріший маг!

— Підлабузнице… — нервово кахикнувши, Варден повільно відсторонив від себе розчервонілу доньку. — З тобою ще дома поговоримо… — навіть якщо й покарає, то Росані геть байдуже, оскільки домоглася свого. — Гере Гвенте, — альмаїр поглянув на гнома. — Нехай ті кристали залишаються у вас, це подарунок для ательє…

— Дякую, Ваша Ясностихійносте! — радісний гном аж труснув мідною бородою, пухкі губи розтягнулися в усмішці. — Це так щедро з вашого боку! Можете замовити в нас будь-що… безкоштовно! Можливо, вам знадобиться новий капелюх? Чи сукня для гери Марвелії? Вибирайте… Виконаємо будь-яке ваше прохання!

— Гаразд, подумаємо, — Варден задоволено кивнув й мимохідь глипнув на зіщулених від холоду кентаврів. — Насамперед подбайте про них і зробіть для них безплатний підігрів одягу… Дійсно, діти мерзнуть…

— Дякуємо, гере Остене, за вашу турботу, — прохрипів голова сімейства кентаврів з неприхованою вдячністю. — І з мого боку… якщо знадобиться будь-яка послуга перевезення, охоче допомагатиму, — бадьоро фиркнувши, благоговійно поглянув на Росану, в якої ясні очі аж іскрили від щастя. Така маленька, її маківка ледь сягає попереку кремезної істоти… Але ж серце має велике, добре!