Глава 2

Рішуче наблизившись до різьблених дверей, альмаїр рвучко штовхнув їх проявом магії та увійшов разом з дружиною всередину. В затишному приміщенні відразу огорнуло теплом, за кованими ґратами каміна тріскотіло багаття, виграючи язиками полум’я. Хмикнувши, Варден глипнув на високі дерев’яні стелажі з рулонами різноманітних тканин й відразу перевів сталевий погляд на гнома, який застиг за столом біля стіни. Саме цієї миті він зосереджено вивчав черговий звіт на пергаменті й нервово поправляв окуляри, вони постійно сповзали, затримуючись на бородавці, яка стирчала на широкому носі кумедною родзинкою.

Округливши у подиві очі, Варден посеред розкиданих пергаментів біля чорнильниці помітив свою зниклу скриню з кристалами й насупившись, злісно кахикнув.

— Вітаю, гере Гвенте… — пролунало холодно, навіть грізно. Цікаво, як та скриня опинилася саме тут, в ательє? З-за дверей суміжної майстерні-кімнатки зацікавлено визирнула літня кравчиня-стихійниця, вирячившись на прибулих поважних відвідувачів. Звісно, відразу впізнала Остенів, славетних магів королівства й вислизнувши з-за дверей, привітно всміхнулася, проте помітивши сердите обличчя альмаїра, знічено застигла біля стелажів.

— Вітаю, гере Вардене… Геро Марвеліє… — повільно піднявшись на ноги, низенький на зріс гном шанобливо схилив голову й кінчик довгої рудої бороди торкнувся його лакованих черевичків. Остени вже були знайомі з цим відомим підприємцем, Гвентом Зінгером, власником ательє «Чарівна розпошивалочка». Він завше з’являвся на людях у стильному вбранні, поважні маги Мілдгарда вважали Гвента законодавцем моди, навіть інколи й королева Аглаека замовляла в цього стиляги урочисті сукні та мереживні панталони. На пухких пальцях гнома виблискували численні персні з самоцвітами-артефактами. Подейкують, саме за допомогою одного з таких перснів Гвент Зінгер подорожував різними світами, оскільки мав власну мережу ательє і в кожному з цих світів ощасливлював своїх клієнтів пошиттям незвичного одягу на всі смаки… В Зінгера одягалися не лише люди, також надавалися послуги і іншим істотам, а в Мілдгарді нерідко до «Чарівної розпошивалочки» навідувалися навіть кентаври. Звісно, взимку вони мерзли й замовляли для себе шкіряні попони з хутром, також довгі вовняні гетри, які фіксувалися на копитах магічними присосками. Фантазія Зінгера безмежна у численних винаходах новинок, також дрібка гномської магії допомагала втілювати незвичні ідеї в життя.

— Що бажаєте, вельмишановні стихійники? — прокрихтів Гвент, ввічливо всміхаючись. — Для вас виконаємо будь-що, будь-яку забаганку! Якраз хотів подякувати за ці кристали підігріву, вельми щедро з вашого боку…

— Подякувати?! — брови Вардена поповзли вгору, а застигла поряд Марвелія розгублено поглянула на свого чоловіка й перевела збентежений погляд на усміхненого гнома, який поправив на голові перуку з мідними кучерями. — Я нікому не дарував ці кристали! Ба більше, їх хтось поцупив з мого маєтку! Аж цікаво, чому вони опинилися саме тут, у вашому ательє?! Не бажаєте мені пояснити?! — альмаїр загрозливо блимнув сталевими очиськами, а Марвелія мовчки стиснула його зап’ясток, наче заспокоюючи, вгамовуючи чоловічу лють.

— Як же так?! Трясця вашим дзвоникам… — стиха вилаявся знічений Гвент. — Це якесь прикре непорозуміння… Ваша Ясностихійносте, я все владнаю, все з’ясую! — від страху й бентеги аж скельця окулярів спітніли, зрадницьки затремтіли пальці. — Я ж гадав, що це подарунок від вас для нашого ательє… Ці кристали… — бурмотів розгублено. — Якраз хотів втілити в життя свій черговий задум, зробити для мілдгардських кентаврів підігрів одягу… — скрушно зітхнувши, перевів погляд на застиглу неподалік кравчиню. — Геро Ірліндо! — гримнув на цю низеньку жіночку в білому очіпку. — Ви ж сказали, що ті кристали подарунок від Остенів! Чому…

— Я… я й сама так гадала… — пробелькотіла кравчиня, боязко округливши очі. — Вранці наш працівник Рубін приніс скриню, мовляв, це подарунок з маєтку Остен…

— Рубін?! І де він досі вештається?! — сердито рикнув схвильований гном, через це прикре непорозуміння вже й непокоївся за репутацію свого ательє. Ще бракувало чуток, що в Гвента Зінгера працюють крадії! А юного Рубіна наче вважав сумлінним, відповідальним, той хлопчина завше виконував всілякі дрібні доручення, неодноразово допомагав у закупах тканин та аксесуарів для пошиття одягу.

— Хай там як, але я цього не потерплю! — стиснувши кулаки, Варден вже втрачав самовладання. — І як ваш Рубін потрапив до мого маєтку?! Як зумів вкрасти скриню в мене з-під носу?! — в сталевих очах іскрила лють спалахами магії.

— Гере Остене, благаю… Не хвилюйтеся, я все владнаю… — губи гнома нервово смикалися, а окуляри сповзли й повисли на бородавці. За мить би вже й впали на підлогу, але сердобольна Марвелія простягнула правицю, затримавши їх проявом магії.

— Варді, заспокойся… — прошепотіла до закипаючого у гніві альмаїра.

— Я неодмінно знайду того шибеника Рубіна та все з’ясую! На щастя, спроможний вловити магічний слід будь-якого свого працівника… — Гвент похапцем накинув на себе червоний плащ, розшитий візерунками сріблястих птахів й поспішно потупцював до вхідних дверей.

— Гере Зінгере, ми підемо з вами, — опанувавши спалах емоцій, Варден потягнув за собою розгублену дружину надвір слідом за насупленим гномом, який відразу вловив магічний слід Рубіна.