Розділ 29

Підземелля було вологим і темним, але в ньому жевріла надія. Еліна, разом з іншими бабусями, сиділа біля стіни, слухаючи, як гноми копають тунель. Їхні кирки били по каменю, мов серця, що не здаються. Гноми були рішучі — вони шукали свою принцесу Тіфані, вірячи, що вона потрапила до Трансильванії і стала жертвою Дракули Клавдія.

— Ми думали, що він схопив її, — сказав старший гном, — але наші розвідники не знайшли її в замку. Вона зникла. І ми не зупинимось, поки не повернемо її до її батька — короля.

Еліна підвелася, її очі світилися рішучістю.

— Я допоможу вам. Я знаю, як знайти її. Вона не загублена — вона просто ще не готова повернутись. Але ми допоможемо їй зробити вибір.

Гноми вклонилися. Їхні серця наповнились вдячністю. Вони продовжили копати — швидше, глибше, з вірою.

У цей час у замку Клавдія, де стіни дихали холодом, Ельвіра — його дружина — вирішила навідати бабусь. Її серце було неспокійним. Вона знала: щось змінюється. Клавдій стає іншим. Його очі — глибші, його дотики — холодніші. І вночі вона чула, як він шепоче ім’я, яке не було її.

Еліна, побачивши її, зраділа.

— Ельвіро! Ти прийшла! Ми маємо шанс втекти. Гноми знайшли шлях. Ми можемо вибратись із замку.

Ельвіра завмерла. Її погляд — як лід.

— Я не можу. Я люблю Клавдія. Він… вампір, так. Але він мене не скривдить. Він дорожить мною.

Еліна мовчала. Вона бачила: Ельвіра вже не та. Її душа — на межі. І Клавдій… він змінюється. Скоро він потребуватиме крові. І тоді — забуде, як її звати.

Ельвіра розвернулась і пішла, залишивши двері відкритими. Це був жест — не зради, а сумніву. Еліна дивилась їй услід, стискаючи кулаки.

— Ми повинні діяти. Поки ще не пізно.

Гноми нарешті пробили перший прохід. Камінь тріснув, і крізь нього — свіже повітря. Бабусі підвелися, їхні руки тремтіли, але очі — світилися.

— Ми вийдемо, — сказала Еліна. — І знайдемо Тіфані. І врятуємо Майю. І зупинимо Малґаріуса.

А десь у замку Клавдія, Ельвіра стояла біля дзеркала, дивлячись на себе. Її очі — вже не її. Її шкіра — бліда. А за спиною — Клавдій, мов тінь, що вже не пам’ятає, кого любив.

Еліна сиділа в підземеллі, стискаючи руки. Її серце билося швидко. Вона не могла залишити Ельвіру — свою подругу, яка, хоч і любила Клавдія, вже була на межі загибелі. Її чоловік — вампір, що поступово втрачав людське. І Еліна знала: якщо не діяти зараз — буде пізно.

— Я не піду без неї, — сказала вона гномам. — Ми врятуємо Ельвіру. Навіть якщо вона не хоче.

Вона згадала про стародавню рослину — сон-трава, що росте на схилах Карпат. Її листя, якщо правильно заварити, викликає глибокий, безпечний сон. Гноми одразу вирушили на пошуки. Вони знали, де росте ця трава — між скелями, де не ступала нога людини.

Через кілька годин вони повернулись із пучком сріблястих листків. Еліна приготувала чай, додала краплю меду, щоб не викликати підозри.

Коли Клавдій покинув замок — полювати чи радитись із Малґаріусом — Еліна вийшла з підвалу. Вона тихо пройшла коридорами, знайшла Ельвіру, що сиділа на дивані, заглиблена в думки.

— Я принесла тобі чай, — сказала Еліна. — Щоб трохи розслабитись. Ти виглядаєш втомленою.

Ельвіра усміхнулась. Їй було приємно, що хтось піклується. Вона зробила ковток, потім ще один. Через п’ять хвилин її очі почали закриватися. Вона заснула прямо на дивані, її дихання стало рівним, а обличчя — спокійним.

Еліна покликала гномів і бабусь. Вони обережно перенесли Ельвіру до підвалу, де вже був проритий тунель. Вони не дозволили їй залишитись із чудовиськом, навіть якщо вона його любила. Клавдія вже не можна було врятувати — він став тінню, голодом, кісткою в руках Малґаріуса.

Гноми першими потягнули сплячу Ельвіру крізь тунель. За ними — бабусі, Еліна, і світло, що пробивалося з глибини. Вони рвалися на свободу — до світу, де ще можна було жити, любити, боротися.

Клавдій повернувся. Його очі — червоні, його кроки — безшумні. Він побачив, що Ельвіри немає. Пішов до підвалу — і побачив: бабусі зникли. Він заридав, потім — заричав. Його крики розірвали тишу замку.

— Вони забрали її… — прошепотів він, показуючи свої криваві ікла. — Вони забрали мою дружину…

Він рушив у погоню. Йому потрібна була Ельвіра. І бабусі — для жертвоприношення. Інакше Малґаріус позбавить його життя.

Тим часом у Карпатському лісі Майя йшла поруч із Владом, тримаючись за його руку. Їм було добре разом — вони говорили про все: про минуле, про друзів, про надію. Майя зізналася, що розчарувалася в тих, кого вважала близькими. Влад слухав уважно, а потім лагідно сказав:

— Не сумуй. Ти маєш бабусю, яка чекає на тебе. Вона потребує твоєї допомоги. І ти — сильна. Усміхнись.

Майя усміхнулась. Її серце потепліло. Вона відчувала, що починає закохуватись у Влада — за його чарівну усмішку, за спокій, який він дарував, за те, що поруч із ним вона знову вірила в себе.

Єдине, про що вона мовчала — це сон. Сон, у якому вона бачила своїх батьків і діда, що володів темною магією. Вона думала, що це наслідок брехні Лоліти, яка, як їй здавалося, зрадила її. Але насправді Лоліта хотіла попередити Майю — вона бачила видіння, хотіла врятувати подругу. Майя ще не розуміла цього. Але з часом вона зрозуміє, хто є хто… і як змінити хід долі.

Раптом ліс затих. Птахи замовкли, вітер зупинився. Влад насторожився.

— Тихо… Хтось тут є.

І тоді — дерева перед ними почали рухатись. Їхні стовбури тріскали, гілки розгинались, а з-під кори відкрились очі — сірі, глибокі, мов озера. Майя завмерла. Її серце билося, як барабан.