Розділ 27

Самотність у Карпатах: ніч спогадів

Майя залишилась одна. Без підтримки друзів, без арфи, без віри. Вона довго сиділа на камені, дивлячись у далечінь, і думала: "Від друзів — лише проблеми. Я завжди справлялась сама. Нікому не потрібні мої труднощі."

Лоліта, здавалося, думала лише про те, як повернутись у сучасний світ. А Майя… Майя відчувала, що щось змінилось. У її свідомість почали проникати спогади — уривки голосів, обличчя, що зникали, як тіні. Вона не надала цьому значення. Просто встала і босоніж рушила вгору — до Карпатських гір.

Здалеку вона побачила невеликий будинок серед холмів. Дим з комина, світло у вікні. "Переночую тут. А завтра — знову в дорогу."

Вона постукала. Двері відчинила приємна жінка з румунським акцентом. Її очі були теплі, а голос — лагідний.

— Можна я залишусь до ранку? — запитала Майя.

— Звісно, дитино. Я приготую тобі вечерю.

Через годину ароматна їжа вже парувала на столі. Майя їла з насолодою — вона давно не куштувала нічого справжнього. Її тіло було виснажене, а думки — гіркі.

"Без арфи… що я зроблю? Хай Лоліта подавиться нею. Я сама врятую бабусю. Придумаю, як перемогти Дракулу Клавдія."

Вона подякувала господині:

— Це було дуже смачно. Дякую вам.

Жінка усміхнулась і почала розповідати про себе. Вона познайомила Майю зі своїми трьома синами — високими, сильними, мов карпатські богатирі. Вони привітно усміхнулись, а потім пішли збирати дрова.

Господиня провела Майю до кімнати для гостей. Ліжко було м’яким, вікно виходило на гори, а нічна тиша огортала, мов ковдра.

Майя лягла. Її тіло було втомлене, а душа — розірвана. Але сон прийшов швидко. Глибокий, як озеро. І в ньому — знову спогади. Але цього разу… вони вже не мовчали.

Майї наснився страшний сон. Вона бачила, як її дід — темний маг Малґаріус — наклав закляття на її батьків. Вони боролися, захищаючи маленьку Майю, але темна сила була надто потужною. Її мати кричала, батько тримав щит, а Малґаріус сміявся, розмахуючи посохом.

Майя прокинулась серед ночі, вся в сльозах, її тіло тремтіло. Вона закричала — голосно, з болем. Її крик почув Влад, син господині.

Він швидко зайшов до кімнати, присів поруч.

— Тобі наснився кошмар? — запитав він тихо.

Майя лише кивнула, намагаючись дихати рівно. Влад поклав руку їй на плече.

— Дихай спокійно. Я тут. Ти в безпеці.

Майя вдихнула глибше. Її серце ще билося швидко, але вона вже не була одна. І раптом — усвідомлення. Її друзі були праві. Її батьки справді захищали її. Вони боролися з дідом, щоб вона жила.

Майя мовчки притулилась до Влада. Їй не хотілось говорити — тільки бути поруч з кимось, хто не боїться її болю.

— Якщо сниться щось погане, — прошепотів Влад, — краще подумати про щось добре. Про те, що дає силу.

Майя заплющила очі. Вона подумала про бабусю. "Невже вона хотіла розповісти мені, що я — онука злого мага?"

Влад обійняв її міцніше і почав розповідати казку. Про дівчинку, яка загубилась у лісі, але знайшла світло в серці звіра. Його голос був спокійним, теплим, як вогонь у каміні.

Майї сподобалась ця казка. Вперше за довгий час вона відчула, що хтось не боїться її темряви. Влад дивився на неї і думав: "Я піду з нею куди завгодно. Я буду з нею до кінця."

І ніч, що почалась з кошмару, завершилась обіймами — не як втеча, а як обіцянка.