Розділ 24

Печера Мороку

Темрява згущувалась, мов туман, що дихає. Майя, Лоліта і Кая йшли обережно, відчуваючи, як щось невидиме стежить за ними. І раптом — з глибини води виринули Шептуни Мороку. Їхні тіла були напівпрозорими, очі — як чорні перлини, а голоси — шепіт, що проникає в кістки.

— Вони прийшли, — прошепотів один. — Її арфа — ключ.

Майя не встигла зреагувати. Її схопили, як і Лоліту з Каєю. Вони боролися, але сили були нерівні. Лоліта втратила амулет — подарунок від підводного батька. Без нього вона була беззахисною.

Їх потягли в печеру, де вже чекала Кассандра — горбата жінка з очима, як тріщини в скелі. Вона сиділа на троні з коралів, оточена морськими чудовиськами.

— Так-так… — прошепотіла вона, побачивши Лоліту. — Королева ельфів. Ваше Величносте. Твій час настав.

Лоліта стиснула кулаки.

— Відпусти Майю! Це моя війна. Вона тут ні до чого!

Кассандра підійшла до Майї. Її подих був гнилим, як забута глибина.

— Віддай мені арфу, — прошепотіла вона. — Я залишу тебе живою.

Майя тремтіла, але зібрала всю свою мужність. Вона подивилася Кассандрі просто в очі.

— Ні. Я не віддам.

Кассандра скривилася. Її кривий зуб блиснув у темряві. Вона вихопила кинджал, готова вбити Майю, щоб забрати арфу.

— Нііііі! — закричали Кая і Лоліта крізь ґрати.

І раптом — спалах. Світло, як вибух зірки, заповнило печеру. Кассандра впала, її чудовиська розсипалися, мов тіні.

Із сяйва вийшов маг Астренісу — у плащі, що світився сріблом. Поруч — Ганс, з мечем у руці. За ними — Вікторія з Максудом, їхні мечі вже були оголені. А позаду — Фірнон, мов тінь вогню, готовий до бою.

— Відступи, Кассандро, — сказав Астренісу. — Її арфа — не твоя. Її вибір — не твій.

Кассандра спробувала піднятися, але її сила зникла. Вона дивилася на Майю, яка стояла, тримаючи арфу, мов щит.

— Ви ще заплатите… — прошепотіла вона, зникаючи в тіні.

Майя стояла мовчки. Її очі блищали — не від страху, а від сили, яку вона щойно знайшла в собі.

Поки Шептуни Мороку вели запеклий бій із магом Астренісу та Гансом, повітря в печері тріщало від магічної напруги. Мечі блищали, закляття розривали темряву, а кожен удар — мов грім у глибинах. Астренісу, з очима, що світилися сріблом, тримав оборону, захищаючи прохід до внутрішніх залів.

У цей час Вікторія разом із Максудом проникли в глибину печери, де в темному закутку, за гратами з морського каменю, утримували Лоліту. Її руки були скути, а очі — згаслі. Але коли кайдани впали, вона підвелася, ще слабка, але з очима, повними світла.

Вона побачила своїх давніх друзів — і не могла повірити. Вони прийшли. Вони знайшли її.

— Я… не вірю… — прошепотіла вона, обіймаючи Вікторію. — Ви тут. Ви справді тут.

Вікторія, зі сльозами радості, відповіла:

— Я так рада, що ти з нами, Лоліто… Ми не бачилися цілий рік…

Кая привітався з Максудом, міцно потиснувши руку. Їхні погляди перетнулися — і в них було все: біль, вдячність, віра.

— Ми скучили, — сказав Максуд. — І ми не дозволимо тобі зникнути знову.

Вікторія дістала амулет — той самий, який Лоліта втратила, коли її схопили. Виявилося, Вікторія знайшла його на місці бою, серед уламків і крові. Вона простягнула його Лоліті.

— Тепер ти знову сильна.

Лоліта стиснула амулет у долоні. Її очі спалахнули рішучістю. Вона відчула, як сила повертається — як голос предків шепоче їй у серце.

— Звільнімо Майю. У неї арфа. Вона — ключ.

Вікторія кивнула. Вони кинулися до клітки, де утримували Майю. Кая розбив замок, і Майя, тремтячи, вийшла назовні. Її арфа світилася — як зоря в глибині. Вона дивилася на друзів, не вірячи, що вони тут. Її пальці торкнулися струн — і звук, що вирвався, був як подих свободи.

І тоді голос Астренісу пролунав крізь шум бою:

— Втікайте! В Трасильванію! Там — ваша перемога! Ми з Гансом вас доженемо!

Герої не вагалися. Вони побігли крізь печеру, крізь тіні, крізь страх — до світла, до надії, до нового розділу.

Позаду залишалася темрява, що ще дихала. Попереду — Карпати, Трасильванія, і таємниця, яку ще ніхто не розгадав.