Розділ 20

🌊 Ранок без арфи

Наступного ранку, коли перші промені світла пробивались крізь водяні завіси, Майя, Лоліта, Савек, Кокан і Кай прокинулись у підводній печері. Вода навколо була тиха, але щось змінилось.

— Арфа… — прошепотіла Лоліта, оглядаючи простір. — Її немає.

Майя підскочила. Кокан перевірив сумки. Кай оглянув кам’яні виступи. Але чарівна арфа, яку дав морський цар, зникла.

Паніка охопила всіх, особливо Лоліту. Без арфи вона не могла зняти з себе закляття. А без арфи вони не могли піднятись на поверхню — їхнє дихання залежало від морських водоростей, що діяли лише в присутності арфи.

— Ми не зможемо вибратись… — прошепотіла Майя. — І я не знайду бабусю…

Вони метались туди-сюди, шукаючи сліди, але нічого. І раптом Савек зупинився. Його очі розширились.

— Там… — сказав він. — Я бачу когось.

На відстані, серед коралів, сиділа постать. Руде волосся, що світилась у воді, сльози, що перетворювались на срібні дзвони. Її руки тримали щось — арфу.

— Це… — прошепотів Савек. — Це Тіфані.

Всі завмерли.

Принцеса гномів, його колишня кохана, справжня — не видіння. Вона сиділа на камені, тримаючи арфу, і плакала. Її очі — повні болю, її серце — розбите. Вона справді пішла за Савеком, таємно, щоб допомогти. Але її душу роз’їдала ревнощі — до Майї, до Лоліти, до всього, що було поруч із ним.

— Вона тримала арфу… — прошепотіла Лоліта. — Але чому?

Савек наблизився. Його серце билося швидше. Він не знав, що сказати. Тіфані підняла очі. Її голос — тихий, як течія.

Савек раптом побачив, що Тіфані поранила ногу об морські колючки. Її руде волосся прилипло до щік, а сльози змішувалися з солоною водою. Вона сиділа на кораловому камені, стискаючи чарівну арфу, яку дав морський цар. Савек ахнув, нахилився до неї, не вірячи своїм очам — вона справді слідкувала за ним і його друзями.

— Ти… ти тут? — прошепотів він. — Чому?

Майя, побачивши арфу в руках Тіфані, спалахнула від гніву.

— Ти її вкрала! — вигукнула вона, намагаючись вихопити арфу. Її голос лунав, як удар хвилі.

Лоліта, відчувши загрозу, стала ще більш розлюченою. Арфа була життєво важлива — без неї вона не могла зняти закляття. Не вагаючись, вона прошепотіла закляття, і тіло Тіфані застигло, мов корал. Лоліта вихопила арфу, притиснувши її до грудей.

— Ти не мала права! — сказала вона холодно.

Савек не витримав.

— Майя, як ти з нею розмовляєш?! — крикнув він, потім повернувся до Лоліти. — А ти думаєш тільки про себе!

Кай схопив Савека за плече, намагаючись зупинити, але гном вирвався, грубо відштовхнувши його. Кокан намагався заспокоїти всіх, але його ніхто не слухав.

— Тіфані для мене дорога, — сказав Савек, дивлячись на друзів. — Вона не просто принцеса. Вона — частина мого серця.

Майя хмикнула, схрестила руки і відвернулась. Лоліта, зітхнувши, змушена була зняти закляття. Тіфані повільно прийшла до тями, її тіло тремтіло, а очі були повні болю.

Савек обережно почав обробляти її рану, промиваючи місце уколу. Його руки були ніжні, мов хвилі. Тіфані подивилася на нього і прошепотіла:

— Не сварись з ними… особливо з Майєю. Вона не винна, що ти їй подобаєшся.

Майя почула ці слова. Її обличчя напружилось. Вона не знала, що болить більше — ревнощі чи образа. Лоліта і Кокан підійшли, намагаючись підтримати її, але Майя лише мовчки кивнула.

— Залиште нас наодинці, — попросив Савек.

Майя, з незадоволеним обличчям, розвернулась і пішла разом з друзями. Її серце билося швидше, але вона не озиралась.

А Савек залишився з Тіфані. Вода навколо була тиха, як спогад. Він дивився на її поранену ногу, на її очі, і думав: "Чи зможу я поєднати два світи? Чи зможу я зберегти і друзів, і любов?"

А десь далеко, арфа тихо заграла сама — як нагадування, що магія завжди має ціну.

Після того як друзі пішли, залишивши Савека з Тіфані, навколо запанувала тиша. Лише легке мерехтіння води і віддалене потріскування коралів супроводжували їхню розмову.

Тіфані сиділа на камені, притискаючи хвіст, де ще пульсувала біль від морських колючок. Її очі — червоні від сліз, але голос — твердий.

— Я ревную тебе до Майї, — сказала вона тихо. — Вона поруч з тобою, завжди. А я… я лише тінь.

Савек усміхнувся, нахилившись ближче.

— Майя — моя подруга. Вона допомагає мені дістатися до Трансильванії, щоб визволити її бабусю. А щодо Лоліти… їй потрібна арфа, щоб зняти закляття. Майя допомагає їй, а Лоліта — Майї. Ми всі пов’язані, але не так, як ти думаєш.

Тіфані опустила очі, потім підняла погляд — ясний, рішучий.

— Я покинула своє королівство заради тебе. Я взяла лук, щоб захищатися від темної нечисті. Я була готова йти з тобою куди завгодно. Але по дорозі… лук зник. Можливо, його вкрали. Можливо, це знак.

Савек замислився.

— А твій батько? Король гномів? Він не буде задоволений…

Тіфані зітхнула.

— Він зрозуміє. Я — його єдина донька. І якщо він справді любить мене — він прийме мій вибір.

Савек мовчав. Його серце билося швидше. Він дивився на Тіфані — не як на принцесу, а як на ту, хто готова залишити все заради нього.

— Я люблю тебе, — сказав він нарешті.

Тіфані усміхнулась крізь сльози.

— І я тебе.

Але в глибині душі Савек відчував тягар. Його друзі — Майя, Лоліта, Кокан, Кай — потребували його. Їхній шлях ще не завершено. Бабуся Майї — у небезпеці. Лоліта — під закляття. І він — частина цієї місії.

Тепер перед ним стояв вибір:  повернутися з Тіфані додому, до спокою і любові, або продовжити шлях із друзями, ризикуючи всім, щоб врятувати тих, хто йому довірився.

Після щирої розмови з Савеком, Тіфані прийняла рішення: вона піде разом із його друзями. Її серце ще боліло від ревнощів, але вона бачила, як Майя страждає через зникнення бабусі, і це викликало в ній співчуття. Лоліту вона не брала до уваги — щось у ній здавалося Тіфані чужим, темним. Але вона вирішила зробити крок назустріч.