Розділ 13

Довіра на срібному вітрилі

Срібний корабель ковзав по хвилях, як тінь мрії. Вітер грав у волосся Майї та Лоліти, а сонце, що ховалося за хмарами, кидало м’яке світло на їхні обличчя. Вони сиділи поруч, схилившись одне до одного, і кожне слово, що лунало між ними, було як нитка, що зшивала дві душі.

Лоліта усміхалася ніжно, її голос був м’який, як шелест листя в ельфійському лісі.

— Я прийшла з сучасного світу, — сказала вона. — Мене знайшов чарівник Астреніус. Він розповів мені, хто я насправді. Мій батько — ельф, а мама — звичайна жінка з твого часу. Їхнє кохання було справжнім, але сили темряви розірвали їх.

Майя слухала, затамувавши подих. Її серце стискалося від співчуття.

— Астреніус показав мені, що мій батько в небезпеці. Я вирушила на пошуки, взяла з собою друзів, пройшла крізь ліси, пустелі, сни. Я врятувала його від Брата і Сестри Зла. Я визволила принцесу Аврору з вежі забуття, де час не тече.

— Але за це… — Лоліта опустила очі. — Я отримала чорну метку. Брат Зла залишив її на мені. Вона не дозволяє мені повернутись додому. Я мусила залишити друзів, сім’ю, усе, що любила. Я залишилась тут, щоб зняти закляття. І повернутись… до тих, кого люблю.

Майя мовчала. Її очі блищали від сліз. Вона бачила перед собою не просто чарівницю — а дівчину, яка бореться за своє серце, за свою пам’ять, за своє право бути собою.

— Я допоможу тобі зняти метку, — сказала Майя. Її голос був твердий. — Ми використаємо чарівну арфу. Але в мене є прохання.

Лоліта нахилилася, її погляд був уважним, як у того, хто слухає не лише слова, а й душу.

— Допоможи мені знайти мою бабусю. Її ім’я — Еліна. Я знаю, що вона жива. І я мушу її знайти. Вона — мій корінь. Моя правда.

Лоліта усміхнулася. Її рука торкнулася руки Майї, і між ними промайнув срібний вогник — знак союзу.

— Я обіцяю. Ми знайдемо її. І знімемо метку. Разом.

Савек і Кай мовчки спостерігали. Савек стискав свою сокиру, а Кай — меч, але в їхніх очах світилася ніжність. А Кокан, дух дороги, тихо наспівував пісню вітру, сидячи на краю корабля, його пальмове волосся тріпотіло, як вітрило.

Срібний корабель плив далі — не просто до Трансильванії, а до великої битви, де дві душі стануть світлом у темряві. І де арфа заграє — не для закляття, а для зцілення.