Розділ 10

📜 Легенда про Клавдія: Кров і прощання

"Не кожен, хто живе в темряві, обрав її сам. І не кожен, хто втратив світло, втратив любов." — напис на стіні старого замку Клавдія

Колись давно Клавдій був звичайною людиною. Багатий, шляхетний, він жив у великому замку, оточений слугами, але найціннішим для нього була не розкіш, а його дружина — Ельвіра. Вродлива, ніжна, мудра. Він любив її так сильно, що був готовий віддати за неї життя. І вона любила його так само — безумовно, глибоко.

Одного ранку Клавдій вирушив на полювання. Ліс був тихим, повітря — свіже. Але саме тоді до нього підлетіла летюча миша з кривавими очима та гострими іклами. Вона була слугою Малґаріуса — темного чаклуна, брата Астреніуса.

Малґаріус, прагнучи розширити свою армію, наказав миші вкусити Клавдія, щоб той став вампіром і служив злу.

Миша вчепилася в шию Клавдія. Біль був гострим, але він вирішив не розповідати Ельвірі — не хотів її тривожити. Подумав, що це просто подряпина.

Клавдій повернувся додому. Йому стало зле. Він приліг, а Ельвіра турботливо сиділа поруч, тримаючи його за руку.

Наступного дня все змінилося.

У дзеркалі він побачив себе — з червоними очима, з іклами, що прорізалися крізь ясна. Його тіло жадало крові. Він зрозумів: став вампіром.

Але найбільше він боявся нашкодити Ельвірі. Її запах, її голос — усе викликало в ньому жагу, яку він не міг контролювати.

І тоді Клавдій прийняв найболючіше рішення: він попросив Ельвіру поїхати. Сказав, що султан запрошує її до свого двору, що це — шанс для неї. Вона не хотіла їхати, але відчувала: щось змінилося. І якщо її коханий просить — значить, має причину.

Ельвіра сіла в карету. Її очі були повні сліз, але вона не запитувала. Вона просто дивилася на нього — востаннє.

А Клавдій стояв на балконі, спокійний. Він знав: врятував її. Вона не побачить його таким. Не стане жертвою його закляття від Малґаріуса.

І з того дня замок Клавдія став темним. Він більше не виходив на світло. І хоча його серце ще пам’ятало любов — його душа вже належала ночі.

Минуло багато років. Клавдій став жорстоким, холодним, голодним до крові. Він більше не був тим шляхетним чоловіком — він став вампіром, що полював на бездомних, уникаючи інших, живучи в тіні. Але навіть у темряві його серце пам’ятало Ельвіру.

Одного вечора, стоячи біля вікна свого замку, він відчув щось дивне — тривогу, що йшла з глибини душі. І тоді він побачив її.

Ельвіра. Постаріла, змучена, з очима, повними сліз. Вона плакала. Її тіло було в синцях — сліди жорстокості султана, у якого вона жила всі ці роки. Клавдій завив, як звір, його ікла блиснули в місячному світлі. Гнів охопив його.

Він миттєво прибув до палацу султана. Без слів, без жалю — він кинувся на нього, помстившись за роки страждань Ельвіри. Султан упав, переможений не лише силою, а й закляття, яке носив Клавдій.

Клавдій кинувся до гарему — але Ельвіри там не було. Вона зникла. І тоді він зрозумів: вона втекла. Можливо, сама. Можливо, з кимось. Але він повинен її знайти.

І тоді Клавдій зробив вибір, який змінить усе.

Він відмовився від крові. Почав вивчати магію — світлу, добру. Став володарем заклять, перетворив свій корабель на летючий, коли гноми завершували його будівництво. Він більше не був лише вампіром — він став чарівником, що шукає спокути.

І він знайшов її.

Ельвіра була серед утікачок — разом із бабусями, яких тримали в гаремі. Серед них була й бабуся Майї — Еліна. Клавдій забрав їх усіх. Вони сіли на його летючий корабель, і він повіз їх у Трансильванію — не як в’язнів, а як врятованих.

Його замок знову відкрився для світла. І хоча він залишався вампіром, його душа вже належала не ночі — а любові, яка не згасла.