Розділ 7

Пастка в лісі і ім’я темряви

Гірський ельф Фірнон радісно показував шлях Вікторії та Максуду. Вони вже довго йшли крізь зачарований ліс, і втома почала брати своє. На щастя, Фірнон мав із собою чарівний алмаз — артефакт, який дозволяв викликати їжу з будь-якого куточка магічного світу.

— Просто подумай про те, чого бажаєш, — усміхнувся ельф.

Вікторія замовила собі бутерброд із водою, а Максуд — булочку з кефіром. Вони пригостили Фірнона, і той із задоволенням почав гризти хрусткий хліб.

— Смачно! — вигукнув він. — Ви — найкращі мандрівники, яких я зустрічав!

Після короткого перепочинку вони продовжили шлях. Ліс ставав дедалі темнішим, дерева — вищими, а повітря — густішим. Коли вони дійшли до точки, позначеної на магічній карті, щось пішло не так.

Раптом із землі виринули дивні істоти — напівтіні, напівкомахи, з прозорими крилами і очима, що світилися червоним. Їх називали Шептуни Мороку. Вони не говорили — лише шипіли, і їхній дотик змушував серце стискатися від страху.

— Це пастка! — закричав Фірнон, але було пізно.

Вікторія, Максуд і ельф опинилися в магічній клітці, що зависла між деревами. Шептуни Мороку служили Темному Володарю — чаклуну, який відкрив портал для орків у сучасний світ.

Його ім’я було Малґаріус.

Колись він був братом Астреніуса. Вони вчилися разом, творили закляття, мріяли про гармонію. Але Малґаріус прагнув влади. Він вірив, що магія має підкоряти, а не зцілювати. Астреніус виступив проти нього, і між братами спалахнув конфлікт.

— Я не дозволю тобі знищити баланс, — сказав Астреніус, і вигнав брата з магічного світу, наклавши на нього закляття вигнання.

Малґаріус зник. Але тепер він повернувся — з новою силою, з армією орків і Шептунів Мороку. Його мета — знайти чарівну арфу, зламати закляття і відкрити портал назавжди.

А Вікторія, Максуд і Фірнон — тепер його полонені.

Малґаріус, у чорному плащі, з посохом, що світився темним полум’ям, дивився на Вікторію, Максуда і Фірнона з відразою. Його очі були холодні, як ніч без зірок.

Фірнон нахилився до Вікторії, шепочучи:

— Це він… Темний чаклун. Брат Астреніуса. Саме він хоче знищити Лоліту… і її світлу магію.

Вікторія застигла. Її погляд зустрівся з Максудом — у його очах було те саме, що й у її серці: жах і рішучість.

— Ні… — прошепотіла вона. — Лоліта не повинна загинути.

Малґаріус підняв посох. Темна хвиля магії охопила Фірнора — ельф занімів, його очі згасли, а тіло затремтіло.

— Зупинись! — вигукнула Вікторія. — Не муч його! І не чіпай Лоліту… Інакше тобі буде гірше!

Малґаріус засміявся. Його сміх був сухим, як попіл. До нього приєдналася постать — горбата жінка з глибокими зморшками і очима, що світилися злістю.

— Кассандра… — прошепотіла Вікторія. — Але ти… ти ж загинула…

— Я вижила, — прошипіла Кассандра. — І я прийшла по вас.

— Вбий їх, — звернулася вона до чаклуна.

— Ні, — відповів Малґаріус. — Мені потрібна Лоліта. Її сила — ключ до знищення балансу. Вона — остання перешкода.

Він махнув рукою, і Шептуни Мороку оточили Вікторію та Максуда. Їх повели крізь ліс до Темної Башти — місця, де повітря було просякнуте болем, а стіни пам’ятали крики тих, хто не повернувся.

Їх замкнули в клітці, зробленій із чорного металу, що поглинав магію. Фірнора залишили поруч, мовчазного, з поглядом, що більше не світився.

А вгорі, на найвищому поверсі башти, Малґаріус вже готував закляття — те, що мало знищити Лоліту назавжди…