ЧАРІВНА КРАЇНА ЛАЗУРІЯ. ЧАСТИНА 4

ЯК ЗАЗНАЙКУВАТА КИКИМОРА

ЗА ЖЕНИХАМИ ГАНЯЛАСЬ

Якось унадилась у глиняну хатину віщунки Марпи Кикимора.

Кикимора - це така схожа на людину істота, але зовсім не людина. Вона зловтішається, коли творить іншим який-небудь безлад, влаштовує безпорядок, порушує спокій і перевертає все навкруги догори дригом. Ця Кикимора, що вшніпилась у Марпину хатку, була ще молоденька, але вже шкодлива до нестями. Ото зав’яже обшматаною хустиною закудлані патли, вирячить булькаті очі, скривить роздратовано тонкогубого рота, обсмикне латане-перелатане пістряве плаття і шасне на горище, під солом’яну стріху. Насмикає соломи, порозкидає скрізь, пообриває в’язки горобини, гльоду та шипшини, що їх Марпа сушила на випадок яких застуд, половину з’їсть, половину розтопче. Особливо не любила вона чомусь бузину і топтала її з особливим завзяттям, поки вщент не розчавить.

Потім шкідниця пробереться у сарай, поламає, пошматає реманент - сапку, лопату, граблі, мітлу, віники хатні й для подвір’я, ще й сміття туди натягає, всі лави і закапелки ним засипле. На подвір’ї, як побачить копичку сіна, що Марпа її для кози наскладала, стягне з неї ряднину, аби дощ усе намочив, а вітер розвіяв. І поки Марпа бігає та, гримаючи на Кикимору, лад наводить, ця бестія проскоче в хату, схопить прядиво, яке звисає з прялки у кутку і до того нитки переплутає та закушкає, стільки вузлів нав’яже і петель насмикає, що і сотня розумників не розплете. Марпа чимдуж біжить назад, а Кикимора тим часом шугоне у загорожу, де коза пасеться, висмокче з вимені усеньке молоко - і  втіче потому.

Ой, леле, дітоньки, а я ж забула вам сказати, що Кикимора була невидимкою. Тому і впіймати її не було ніякої змоги. На додачу бігала і стрибала вона так швидко, що вітер за нею не встигав. Що вже тільки Марпа не вигадувала. І фарбою ту навіжену намагалась облити, і запалені тріски в неї кидати, і мотузкою її ловила, навіть капкан на неї ставила, травою прикиданий. Нічо не допомага. Вертка бестія і хитра.

Помагав ловити шкідницю і гномик Побігайлик, який прижився у Марпи і вважав її хату своїм домом. Обіллє стежку до дверей водою, побачить Кикиморові сліди в багнюці - вистрибом за нею плига, хапає повітря - раптом попадеться в його цупкі руки ворогиня, та де ж там. Вона підскоче гопки, втрапить на віття дерев і там мотиляється туди-сюди. А коли гілки на дереві високо ростуть, то вона по стовбуру на самий вершечок видереться і видраним листям Побігайлика закидує в насмішку.

Якось стомився Побігайлик за Кикиморою ганятись, сів на траві під деревом  і питає: «От розкажи мені, бузувірко, чого ти до нас причепилась? Ми жили тихо-мирно, хазяйство пантрували, курочок завели, козу нашу леліємо-пестимо, я їй навіть пурпурові бантики на роги поприв’язував і вона так запишалась, що навіть бодатись перестала. А раніше вічно штрикала мене рогами та буцала копитами. Ти ж нам все тут ламаєш і настрій псуєш. Нащо ти це робиш?»

І тут Кикимора нахабно заявляє, аж Побігайлик отетерів: «А я заміж за тебе хочу! Як не одружишся зі мною, не візьмеш мене за дружину, я вам тут взагалі все рознесу!»

Побігайлик, почувши цю вимогу, отетерів. «Не дай Боже одружитись із подібною мегерою, мало того, що вредною, ще й невидимою! Вона мене зо світу зживе, з глузду зведе! Я ж здурію від її витребеньок!»

Але щоб не нариватись на ще більший шарварок, вирішив схитрувати. «Кикиморочко, - зажебонів він лагідно, - а давай спитаємо дозволу у короля Миронка, владики нашої країни Лазурії! Раптом він тобі кращого жениха знайде, ніж я, ще розсердиться на мене, вижене з Лазурії… Куди тоді мені, небораку, іти, де притулку шукати?»

Подумала Кикимора і згодилась: «І правда, якщо його величність Миронко, хай славиться його правління, підшукає мені справжнього лицаря, із кам’яним замком і пишним багатством, нащо тоді мені цей голопуцько здався? Запаную я, як справжня багачка, буду лазурянами вертіти, як іграшками, їхні скарби і достатки позабираю, прикрасами обвішаюсь у три ряди з голови до ніг, щоб аж дзвеніло на сім верст навкруги - і нехай у чергах стоять і мені вклоняються, бо я буду найкраща пані!» Не зчулась, як вголос про свої мрії просторікувала. Побігайлик лише головою хитав і зтиха всміхався, думаючи: «Ех ти, зрадниця! За хвилину мене забула! Ба, як вознеслася! Та низько гепнешся. Хто ж тебе в тих прикрасах побачить, ти ж невидимка! Ще ж і невідомо, яка ти на вигляд. Може, ти така страхопудина, шо тільки глянеш на тебе справжню - і тут же помреш з переляку!» Але промовчав.

От направились вони до праведного короля Миронка. І Марпа з мітлою в руках за ними пошвендяла.

Миронко в цей час із драконом Тугаром в саду, у тіні сливового дерева, у шахи грав, а русалка Богданка за вболівальницю була. Якраз партія була у самому розгарі, Миронко потирав руки, бо Тугар йому програвав. І тут з’явилася комічна процесія - невидимка, гномик і відьма - і перебила королеві всі думки про виграш.

Слід сказати, що Миронко ж таки був правителем чарівної країни. Він і сам славився неабияким чарівником - тому вмів багато чого. Невидимок теж бачив. Роздивився він на нечупару Кикимору, посміхнувся і запитує: - Що ж ти, піддана моя, від моєї величності бажаєш? А вона в цей час залюбувалась на дракона Тугара, що вдень обертався на прегарнісінького легіня, на його золоті кучері та золотаві очі - і миттєво в нього закохалась. - Хочу, - каже, - заміж за оцього парубка! - І кривим пальцем на Тугара показує. У Тугара очі рогом ледь не полізли, а Богданка сміхом вдавилась - і на траву присіла. Адже вона відзначалась проникливістю - і невидимок, і видимок наскрізь бачила.