ЧАРІВНА КРАЇНА ЛАЗУРІЯ. 3 ЧАСТИНА

ЩЕЗНИК ВЕРЕДУН І БОСОРКАНЯ ГРИЗЛЮКА

Як розповідали мандрівники, що побували в Лазурії, тамтешній народ тішився природою і гарними краєвидами, а ще більше був закоханий у гарнісінькі села, розкидані поміж лісів, борів, ланів, річок та озер. Біля Блакитного озера можна було побродити від села до села, що мали манливі назви: Малинівка, Полуниченьки, Теренівочка, Сливоїжка, Вишняки, Горіхівка, Мигдалеве Ладо, Кавунище, Картопляники, Морквинівка, Капустяний Рай. Були там, на жаль, і села, із назв яких було ясно, що живуть в них не дуже-то добронравні мешканці, як от, приміром, Лобурячня, Їжаківка, Загребисміття, Бельбаси, Через-колоду-Броди, Йолопівка, Штурпакурня, і навіть Вовкограблі.

От, наприклад, такечки прямо через березовий гай від Блакитного озера, коли звернути наліво, а тоді пропетляти вузькою стежиною направо, можна було потрапити до хутора Ворожбитівка. І жили в цьому хуторі всілякі штукарі, шептуни, фігляри і майстерники, що працювати не дуже хотіли, а різні витівки, мухляж та забамбурення страх як полюбляли. Недарма тут, на окраєчку хутора, у похиленій хатці, оселилась знаменита відьмачка-босорканя Гризлюка. Босорканя - це ні на кого не схожа істота. Зараз виглядає лагідною дівчиною, а за хвилю обернеться кощавою і патлатою відьмацюрою, яка має одразу три душі - і вони то сваряться, то миряться між собою. Може миттю перевертатись у жабу, ящірку, у сову, в летючу мишу, у вужиху або зміїху. Ночами вона їздить на возику, запряженому чорними кішками, і творить найрізніші чудернасії, залежно від настрою. Якщо зранку її привітає добра людина, то Гризлюка радіє, людям допомагає, хворих зціляє, медом та цукерками всіх пригощає. Але, не дай Боже, який дурень чи дурепа їй неповажне слово скажуть чи зиркнуть скоса, такого натворить, що все село заніміє з переляку. Накраде у чужих дворах сіна та соломи, накрутить страховитих ляльок, на пакілля насаджає і розтикає по вуличках. Другим разом на пасовищах назбирає у глечик роси вранці, пошепче, подує, потім пригостить нею сусідів, а їм видається, що то - пряжене молоко, чи житній квас, чи, навіть, ягідний кисіль. Може змій так зізвати, що ті позповзаються на місцевий майдан - і шиплять, бризкаються отрутою та б’ються між собою, лякаючи всіх до смерті. Може наслати град або зливу взимку, снігову завірюху серед літа, зробити так, що навесні листя на деревах пожовкне і опаде, а восени, напроти, вся рослинність зазеленіє і колючі квітки попускає.

Одного разу, на лихо хуторянам з Ворожбитівки, забрів сюди такий собі халамидник, що скидався на людину, але людиною сповна не був. Це був щезник - дикувате створіння, що вміло щезати і з’являтись поміж люди, коли йому придумається. Міг речі змусити зникнути і появитись у несподіваних місцях. Здатний був сидіти на даху однієї хати, а руки витягти до вікна іншої і повитягати звідтам все, що йому заманеться. Або ноги зробляться йому довгими-предовгими - і тоді щезник стрибає по подвір’ям і хапає собі, щоб там не було, аби лиш зверху лежало.

Звали цього щезника Вередун і був він великий шалапут.

Треба ж було йому здуру заплигнути у подвір’я до нашої босоркані та дорватися до полумиска із солодким наїдком - кукурудзяною кашею із ожиною та порічками! Ох і смачнюща була каша! Вередун хапав її прямо жменями, запихав до рота. При цьому весь замурзався і випацьорив одежину, в якій був - синю вишивану сорочку та жовтогарячі штани, підперезані шовковим шнуром. Вдягався Вередун гоноровито, адже був знатним чепуруном. Бачивши цей непорядок, щезник плюхнувся у корито із джерельною водою, яку Гризлюка спозаранку наносила із сусідньої гори для своїх витівок. Поки Вередун бовтався, радіючи прохолоді, у кориті, якраз наладилась додому із походеньок босорканя. Зайшовши у двір, вздріла цю неосвітенну картину: полумисок із залишками каші, каламутна вода у кориті і веселий щезник,  що бовтав руками і ногами та млів від насолоди. Що їй тут поробилося! Гризлюка вся, з ніг до голови позеленіла, потім посиніла, ще потім почервоніла. А звідтак і геть ядучими п’ятнами пішла. Вуха в неї витяглися і загострились, наче в тигриці, з рота вистромились чорні ікла, очі вибалушились і  теж почорніли, а на протягнутих до Вередуна руках виросли кігтяри довжиною по півметра. Вона стрибонула до корита. Але щезник вже змикитив, що біда насувається, і ще швидше за босорканю виплигнув з води, перемахнув через тин і дав драла вздовж вулички, маючи намір добігти до церкви, що височіла за обійстями. Він подумав, що знайде там прихисток.

- Стій! - репетувала босорканя. - Стій, шалапут! Я тебе зараз з’їм замість каші! Та Вередун тільки ще швидше мотиляв ногами і врешті заскочив у церкву і закрив двері на засув, сховавшись від озвірілого ревіння Гризлюки.

- Що тут відбувається? - почув він голос священника Кирила, що служив тут і був звичайною людиною. Почувши від щезника, в чім справа, отець Кирило узяв з кутка мішок з горіховою шкаралупою, висипав на стіл, підніс свічу і запалив ту шкаралупу. Адже, як відомо, горіхове лушпиння - найкращий заспокійливий засіб від оскаженілих босоркань. Чим більше зі столу курилося диму, який отець Кирило розвіював кадилом, тим тихішою ставала Гризлюка. Виглянувши у замкову щілину, ці двоє побачили маленьку дівчинку у білому платтячку, що розмазувала сльози по щокам і пхикала: «Де моя кукурдзяна каша?» Священник відкрив двері, взяв змалілу босорканечку за руку, а притихлого Вередуна за вухо і повів їх до своєї біленької, помальованої півниками та волошками хатини. Там вони разом наварили здоровецький чавунний казан кукурудзяної каші, куди всипали і ожини, і малини, і солодких лісових полуниць. Потім усі троє сіли на лаві попід тином і пригощали перехожих смачнезною кашою, наливаючи її ополоником кому в тарілку, кому в кухоль, а кому і в глечик. З тих пір Ворожбитівку простолюд перейменував у Гостинівку, а босорканю Гризлюку - у дівчинку Малинку. І приїжджало туди безліч мандрівників з усіх кінців Лазурії - спочатку спробувати, а потім і довідатися рецепт знаменитої кукурудзяної каші з лісовими ягодами.