ЧАРІВНА КРАЇНА ЛАЗУРІЯ. 2 ЧАСТИНА

ХИТРИЙ ГНОМИК ПОБІГАЙЛИК І СЕРДИТА ВІЩУНКА МАРПА

Якось русалка Богданка і дракон Тугар сиділи на березі Блакитного озера у рожевій альтанці. Цю альтанку було виточено з цільної брили ракушняка, яку, за переказами, відколола від далекої скелі шалена буря.

Посиденьки в альтанці завжди дарували гарний настрій. Богданка нарвала листя золотистого клену, що ріс біля альтанки, поставила у вазу, насипала в таріль соковитих вишень. Тугар розіклав на різбляному столику дарунки: сережки з перлами - світлими краплями роси під вранішнім сонцем; намисто із турмалінів, що синіли барвами вечірнього неба; перстень з діамантом, сяйливим, як повний місяць вночі.

Друзі розглядали дарунки і вже приготувались вести довірливу бесіду. Раптом повз альтанку з голосним криком «Рятуйте!» промчав гномик Побігайлик, із торбою на плечі. За ним услід неслась стара віщунка Марпа, розмахуючи сучкуватою мітлою.

Побігайлик - хоч малий, одначе вредний хлопчина. Жив у старому дуплі величезного дуба. Марпа оселилась у глиняній хатці поблизу того дуба. Були обоє сусідами - а дивись-но, різнились між собою надзвичайно.

Побігайлик страх як не любив працювати, волів краще щось украсти. Марпа, навпаки, поралась бджілкою у саду та городі, зранку до вечора, вирощучи плоди свого труда - вистачало і собі, і добрих людей пригощати. Гномика зроду не частувала. Не терпіла його за крадійство. Поки дракон і русалка пробували втямити, що воно за колотня́́ діється, Побігайлик ускочив у альтанку і сховався під столом, встигши схопити жменю вишень і запхати їх до рота. Віщунка догнала його і почала тикати мітлою під стіл, силкуючись уперіщити халамидника якнайболючіше та найдошкульніше.

- Та що ж таке трапилось? - грізно заревів Тугар, грюкнувши кощавою лапою по столу.

Розпатланий і замурзаний вишнями Побігайлик запищав:

- Віщунка напала на мене марно, я ні в чому не винен!

- Як не винен? - і собі закричала Марпа. - Ти в мене груші та яблука покрав. Цілий глек узвару із сушених слив розлив. Здоровецьку таріляку кукурудзяного печива зжер без дозволу! Моїм курочкам я чистої пшениченьки в кормушку підсипала, щоб більші яєчка несли. Ти туди гіркого перцю натрусив! Біленьку козу мою, що найсмачніше в Лазурії молоко дає, у чорний колір пофарбував! Ах ти ж негіднику, ось я тобі віддячу! - І Марпа знов заповзялась гамселити Побігайлика мітлою.

Побігайлик метався між ногами русалки та дракона, а віщунка ганялась за ним, поки дракон не схопив гномика за комір та не припинив ту веремію.

- Так. - сказав дракон. - За бешкет і крадійство, Побігайлику, зараз звершу над тобою суд. Щоб ти так швидко не бігав із вкраденим, перетворю тебе на равлика. - Дракон дунув, плюнув, намалював кігтями у повітрі якусь незрозумілу фігуру, прошепотів заклинання на заморській мові - «трах, бабабах, абра кабра гах, брик микикик!». А тоді перейшов на лазурянську: «Трава на землі, риба у воді, сонце в небі, шлю чари по потребі!» - і, калавур, Побігайлик зовсім змалів і перетворився на равлика. Він розпачливо заплакав і завищав:

- Батечку Драконе, змилуйся наді мною, я покаюсь, зроду-звіку більше красти не буду! Віщунці Марпочці допомагати буду, козу пастиму, курей годуватиму, двір замітатиму ось цією мітлою, печиво сам пектиму, узвар варитиму… Пощади мене, дракончику, пожалій, поверни мене назад!

Віщунка Марпа, що була отетеріла, теж запричитала:

- Драконе Тугаре, та не такий вже він бешкетник і небагато лиха наробив, нічого тим курям та козі не сталося. А печиво в мене ще й гречане є, і пшеничне, і вівсяне… Я тебе з Богданкою пригощу, не треба бути занадто жорстоким…

Дракон та русалка посміхнулись, потому Тугар поважливо пророкотів:

- Ну, добре, на перший раз прощу цього неробу-галапаса. - Знову плюнув, дунув, прочитав заклинання задом наперед - і Побігайлик з равлика постав самим собою.

- Наступного разу, як будеш безладдя вчиняти, - пригрозив Тугар гномику, - я тебе перетворю на мерзотного павука, в якого павутина весь час рватиметься, скільки не плети, а мухи тебе тільки дражнитимуть.

Побігайлик поклявся, що більш не буде ні красти, ні дурниці творити, після чого його відпустили, і поплентався він за Марпою у її обійстя.  З того часу жили вони мирно і дружно: Побігайлик замітав подвір’я, білив хатку, міняв солому на даху, пас козу, доїв з неї цеберки молока та розмальовував дерев’яний тин біля хати гарнісінькими ружами, васильками і маками. А віщунка пригощала хлопчину рум’яними пирогами з козячим сиром і з вишнями та манною кашою з молоком.

КОРОЛЬ МИРОНКО І ГРИЦЬКО ГРАБУНЕЦЬ

Країна Лазурія, в яку можна потрапити через портал в Карпатах, - королівство. І править нею, звісно, король. Звуть того короля гарним іменем - Миронко.

Король Миронко - чоловік середнього віку, привабливий на вигляд, статурний та вправний. Завжди тренується, ходить на полювання, плаває, бігає, стрибає і крутиться на турніку. Практикує, про всяк випадок, і бойові мистецтва, хоч на Лазурію давно не нападали ніякі вороги. Але, як-то кажуть, береженого і Бог береже. Очі в Миронка - сині-сині, посмішка жартівлива, а біляве волосся - довге і пишне, заплетене у косу із синім же бантом, бо так велять традиції Лазурії її королям. Згідно тих же традицій, на голові Миронко носить обруч із синім-пресинім сапфіром, а на середньому пальці правої руки - золотий перстень із райдужним гербом Лазурії. Одягається ошатно, але без зайвої розкоші, бо поважає своїх підданих, хоча часом ця повага межує з поблажливістю до їхніх витівок. Все-таки, Миронко править уже давно, мир і спокій породили в ньому благодушність. Тому король, коли підданці норовили вилазити вище свого стану, не переймався - ну й нехай. Може, самі зрозуміють, що не треба зазнаватись та вивищуватись над головами інших. Або таких зупинить хтось, мудріший за нього. Махав на те все рукою і йшов на полювання чи рибалку.