Розділ 4

Двері замку зачиняються за нами з глухим, важким звуком, залишаючи позаду холод і сніг. Усередині тепло й світло: свічки відбиваються у вітражах, голоси змішуються з музикою, а кроки гостей луною розходяться кам’яною підлогою. Я на мить зупиняюся й оглядаюся — усе виглядає саме так, як я уявляла, і водночас зовсім не лякає. Вадим помічає мою паузу й стає трохи ближче, ненав’язливо, щоб мені було спокійніше.

— Якщо що, — тихо каже він, — можемо прикинутися частиною декору. 

— Добре, — серйозно відповідаю. — Я буду загадковою статуєю біля колони. 

— А я, виходить, її охоронцем? — Вадим грайливо піднімає брову. 

— Ні, — я косо дивлюся на нього. — Ти виглядаєш надто привітно для охоронця.

Він мило посміхається, і ми рушаємо далі разом із потоком гостей. Головна зала відкривається перед нами повільно, ніби навмисне даючи час звикнути. Тут шумно, але просторо: люди стоять невеликими групами, хтось уже танцює й сміється, а хтось із цікавістю розглядає сукні інших гостей. Я відчуваю, як тканина моєї сукні м’яко рухається з кожним кроком, і ловлю себе на несподіваній думці — мені справді зручно, ніби вона давно стала частиною мене.

— Ти знаєш, — каже Вадим, дивлячись на мене, — я зараз дуже радий, що не помилився із запрошенням.

— Це комплімент чи визнання провалу, якого вдалося уникнути? — піднімаю брову я. 

— Комплімент, — він хитає головою. — Однозначно.

Ми зупиняємося біля столу з десертами. Там пахне шоколадом так, що я мимоволі зупиняю погляд на маленьких тістечках, прикрашених золотистою пудрою. 

— О, — каже Вадим. — Оце виглядає серйозно. 

— Магічно, — поправляю я. — Тут різниця принципова.

Він хмикає, бере зі столу два маленькі шоколадні десерти й простягає один мені. 

— Звичайний шоколад. Без любовних зіль, — пауза. — Обіцяю. 

— Шкода, — з удаваним сумом тягну я. — Я вже подумала, що ти готовий ризикнути. 

— Не сьогодні, — усміхається він, трохи нахиляючись ближче. — Сьогодні я за чесну гру.

Я надкушую десерт і мимоволі заплющую очі, коли теплий шоколад тане на язиці. 

— Ого… 

— Це «ого» було хорошим знаком? — уточнює Вадим, уважно стежачи за мною. 

Я не відповідаю одразу, дозволяючи собі ще одну секунду мовчазного задоволення. 

— Це небезпечно смачно, — нарешті кажу я. — Тепер я точно нікуди не піду. 

Він задоволено киває, ніби саме цього й домагався. 

— План спрацював.

Ми стоїмо поруч, їмо й говоримо легко, без напруження — так, ніби знаємо одне одного вже давно. Музика тим часом непомітно змінюється: стає повільнішою і плавно затягує. Гості один за одним тягнуться ближче до центру зали, підкоряючись чарівному ритму. Вадим переводить погляд на танцмайданчик, а потім знову на мене. Між нами на мить виникає тиша, наповнена очікуванням, і я вже знаю, що він скаже далі.

— Теє, — каже він і трохи усміхається. — Потанцюєш зі мною? 

Я не встигаю навіть обдумати відповідь — усмішка з’являється сама. 

— Потанцюю, — кажу я, і голос звучить трохи тихіше, ніж зазвичай.

Вадим простягає мені руку. Його долоня тепла й упевнена, тож я без вагань вкладаю свою. Разом з іншими парами ми виходимо до центру зали, і люди навколо швидко розмиваються, лишаючись лише тлом. Залишається музика і відчуття його руки поруч. Вадим кладе долоню мені на талію. Я роблю крок ближче — між нами рівно стільки простору, щоб не ніяковіти. Сукня слухняно рухається разом зі мною, і я перехоплюю його погляд — уважний, теплий, з помітним захопленням.

Ми рухаємося повільно, майже інстинктивно. Крок — ще крок. Коли я на мить збиваюся з ритму, його рука підтримує мене трохи міцніше, а щойно я знову знаходжу темп — одразу слабшає. Танцювати з ним несподівано легко, ніби ми вже колись це робили. 

— Ти дивно спокійна, — каже Вадим, нахиляючись трохи ближче, щоб я почула його слова серед музики. 

— Мабуть, це магія, — жартома відповідаю я.

Мелодія повільно стихає, і пари навколо починають розходитися: хтось аплодує, хтось знову тягнеться до келихів. Вадим не відпускає мою руку одразу — лише коли я роблю крок назад, він дозволяє пальцям повільно зісковзнути з моїх.

— Ходімо, — каже він, коли ми сходимо з танцмайданчика й зупиняємося біля колони. — Тут є одне місце… Думаю, воно тобі сподобається.

Ми обходимо залу боковим коридором, і тут одразу стає тихіше. Я відчуваю приємне передчуття, коли Вадим відчиняє двері на балкон, і нас одразу огортає свіже нічне повітря. 

Балкон широкий, із кам’яними перилами, вкритими тонким шаром снігу. Над нами — темне, чисте небо, густо всіяне зорями. Внизу мерехтить місто, освітлене ліхтарями, немов розсипане золото. Музика зали долітає сюди лише ледь чутно, ніби залишилася десь в іншому світі.

Я роблю кілька кроків і зупиняюся біля перил. Холод м’яко торкається долонь. Вадим стає поруч, і ми кілька секунд мовчимо, спостерігаючи, як з неба повільно падають пухкі сніжинки. 

— Я радий, що ти прийшла, — каже він нарешті, трохи посміхаючись. 

— І я теж, — відповідаю я щиро, відчуваючи, як тепло розливається всередині.

Вадим повертається до мене, і світло із зали падає на його обличчя, підкреслюючи знайомі риси. Я відчуваю, як він робить крок ближче, і цього разу теж роблю невеликий крок назустріч. 

— Знаєш, — починає він і зупиняється, ніби шукаючи правильні слова. — Я рідко довіряю таким… випадковим речам. 

— Магічним крамницям? — уточнюю я з легкою усмішкою. 

— І людям у них, — додає Вадим, шукаючи щось у моїх очах.

Я відчуваю його теплий подих, і моє серце починає битися ще швидше. 

— І як? — тихо питаю я. — Не шкодуєш? 

— Ні, — впевнено каже Вадим.

Він робить крок ближче, і я відчуваю тепло його тіла через легкий дотик плеча. Рука стискає мою талію, притягуючи до себе. Серце стукає шалено, а подих перехоплює від його близькості. 

Його губи торкаються моїх, він притягує мене ближче, і я відповідаю не думаючи. Руки інстинктивно обхоплюють його шию, а пальці вплітаються у волосся. Ми рухаємося разом, ніби у власному ритмі: його долоні торкаються моєї спини, а мої руки міцно тримають його плечі. Кожен дотик нагнітає хвилю, що пробігає через усе тіло. Дихання змішується, губи відриваються лише на секунду, щоб знову з’єднатися сильніше, глибше.