Розділ 3

Виходжу на площу рівно опівночі. Сніг під ногами тихо рипить, а ліхтарі відкидають на бруківку кола світла. Тут людно, але не тісно — всі рухаються повільно, нікуди не поспішаючи, і навіть час сьогодні поводиться інакше.

Я зупиняюся біля старого годинника на розі й машинально поправляю рукавички. Серце б’ється трохи швидше, ніж треба; я вдихаю холодне повітря, рахую до трьох і видихаю, дозволяючи хвилюванню розчинитися.

— Сподіваюся, я не запізнився.

Одразу впізнаю його голос і обертаюся. Вадим стоїть за кілька кроків від мене, трохи нахиливши голову, ніби не зовсім упевнений, чи правильно вибрав момент. На ньому темне пальто, комір піднятий від холоду, а в очах — знайома тепла усмішка.

— Ні, — кажу я, і мій голос звучить рівніше, ніж я очікувала. — Ти вчасно.

Він підходить ближче, і між нами залишається рівно стільки простору, скільки потрібно, щоб не порушити межі й водночас відчувати присутність одне одного. Сніжинка сідає йому на волосся, і я мимоволі усміхаюся.

— Тобі дуже личить зима, — каже він раптом, дивлячись уважно, але без настирливості. — Вона якось… підкреслює. 

— Що саме? — я трохи піднімаю брову. 

— Спокій, — відповідає після короткої паузи. — І впертість. 

— О, це вже підозріло конкретно, — сміюся я. — Ти робиш висновки надто швидко. 

— Ні, — він усміхається ширше. — Я просто спостерігаю.

Поруч пробігають двоє дітей, мало не збиваючи нас із ніг. Вадим інстинктивно робить крок убік, даючи їм дорогу. Діти голосно сміються, кидаються сніжками один в одного і зникають у натовпі.

— От бачиш, — каже він, дивлячись їм услід. — У цьому місті сьогодні всі дуже щасливі.

— Або просто дозволяють собі бути більш гучними, — відповідаю я. 

— Це майже те саме.

Ми обмінюємося тихими поглядами, і десь неподалік доноситься ритм музики — приглушений, але живий. Вадим непомітно повертає голову в напрямку центральної вулиці, ніби прислухаючись і вирішуючи, куди йти далі.

— То що, — каже він, — підемо? Ярмарок уже, напевно, кипить.

— Веди, — підтверджую рухом голови і рушаю слідом за ним. — Я сьогодні тобі довіряю.

Я підлаштовую крок, і ми йдемо разом по центральній вулиці, де місто вирує святом. Світла стає більше, звуки — гучнішими, а повітря наповнюється запахами: кориця, печені горіхи, гарячий шоколад, карамель. Ярмарок живе власним ритмом, і цей ритм м’яко підхоплює нас, змушуючи йти повільніше.

— Тут завжди так? — питаю я, озираючись. Цю частину міста я рідко бачу, тож починаю трохи сумніватися у своїх спогадах. 

— Лише сьогодні, — відповідає Вадим. — У звичайні дні це просто вулиця. А в новорічну ніч вона вирішує прикинутися дивом. 

— У неї добре виходить, — кажу я.

Ми проходимо повз столики з товарами, прикрашені гірляндами й ялиновими гілками. Продавець у смішному ковпаку голосно вихваляє пряники, а поруч із ним дівчина в червоному пальті сміється, намагаючись не розлити напій, який тримає обома руками. Я ловлю себе на тому, що постійно дивлюся довкола — ніби боюся пропустити щось важливе. Вадим іде поруч, іноді злегка нахиляється до мене, щоб тихо пожартувати, іноді мовчить, дозволяючи мені просто дивитися. Наші плечі кілька разів торкаються випадково, але щоразу це відчувається надто чітко.

— Ти виглядаєш так, ніби вперше тут, — каже він. 

— Можливо, так і є, — відповідаю я чесно. — Я зазвичай оминаю такі місця. 

— Чому? 

Я задумуюся на мить, а потім лише знизую плечима. 

— Вони здаються… гучними, а я звикла до тиші. 

— А сьогодні? — він дивиться на мене уважно, але без тиску. 

Я озираюся ще раз: на світло, на людей, на рух. 

— Сьогодні я хочу спробувати щось новеньке, — кажу я.

Вадим усміхається, ніби ця відповідь йому подобається. 

Повз нас знову пробігають діти — тепер уже троє. Один із них перечіпається, ледь не падає, і його тут же підхоплюють за рукав друзі. Вони сміються так щиро, що я мимоволі посміхаюся разом із ними.

— Знаєш, — каже Вадим, — у мене є одне спостереження.

— Уже боюся, — усміхаюся я, проходячи повз столик із дерев’яними ложками. 

— Дарма, — він легко знизує плечима. — На ярмарках люди завжди трохи… інші.

— У якому сенсі? — уточнюю, дивлячись прямо на нього.

— Вони дозволяють собі зайве. Купують те, що не планували. Зупиняються там, куди б не зайшли у звичайні дні.

Я кидаю погляд на прикрашені крамнички та людей із гарячими горнятками в руках. 

— Це звучить радше як перевага, — кажу я. 

— Саме так, — погоджується він. — Мені подобається цей стан. Коли нікуди не треба поспішати.

Ми зупиняємося біля столика з гарячими напоями. Вадим нахиляється до продавця, і за хвилину в його руках вже два теплих горнятка. Він подає мені одне, і наші пальці на мить торкаються.

— Сьогодні ти теж ніби не поспішаєш, — додаю я. 

— Сьогодні не хочеться, — відповідає він просто. — Особливо зараз.

Я роблю ковток і ховаю усмішку в парі. Ми йдемо далі, і ярмарок поступово залишається позаду. Музика стихає, світло стає м’якшим. Попереду між будівлями з’являється силует замку. Він підсвічений так, що здається майже нереальним. Я бачила його вдень безліч разів, та вночі — вперше.

— Ого, — виривається в мене, коли я зупиняюся.

Вадим стежить за моїм поглядом і посміхається, коли розуміє, куди я дивлюсь.

— Замок завжди виглядає велично, — каже Вадим. — Але сьогодні він особливо блискучий.

— Схожий на декорацію, — відповідаю я. — Ніби якщо зайти всередину, можна випадково опинитися не там, де планувала. 

— Це, до речі, найпоширеніший страх перед балом, — жартує він. 

— А в тебе він є? 

— Ні, — відповідає він після короткої паузи. — Сьогодні ні.

Я ще раз дивлюся на замок, а потім переводжу погляд на нього. 

— Добре, — кажу я. — Тоді, мабуть, варто йти, поки я не передумала.