Розділ 2

Ліхтарики під стелею мерехтять яскравіше, відчуваючи магію навколо. 

— Ти так дивишся, ніби це зілля прийшло до тебе зі сну, — помічаю я, нахиляючись трохи ближче.

Вадим кілька разів кліпає, і легка усмішка з’являється на його губах.

— Мабуть, так і є, — тихо відповідає. — Просто це все дивно… 

— Дивно? — я тихо хмикаю від сміху. — Хтось би сказав, що це магія!

Вадим широко посміхається, розуміючи мій жарт.

— Я не часто бачу таке… — Він обережно піднімає темно-синій камінець, який ще мить тому спрацював як тригер магії, і легенько стискає його в руці. Рухи Вадима спокійні, та я помічаю, з якою уважністю він стежить за всім довкола. Ніби відкриває для себе цілий маленький світ, що існує лише тут, у моїй крамничці.

— І як його використовують? — нарешті питає хлопець, підіймаючи колбочку любовного зілля до рівня очей. 

— Просто додай кілька крапель до будь-якого напою, але треба бути обережним, щоб не налити забагато рідини. У великих кількостях зілля стає отруйним.

— Як символічно, — жартує він, уважно вдивляючись мені в обличчя. Мить тиші, після якої він говорить пошепки: — А якщо я захочу перевірити дію цього зілля на тобі?

Я не одразу розумію сенс його слів, та коли усвідомлюю їх, відчуваю, як порожевіли щоки.

— На жаль, ти просто витратиш цінне зілля дарма, — я вказую на браслет на своєму зап'ясті. — Це оберіг від усіх магічних впливів. Любовне зілля на мене просто не подіє.

— От і добре, — каже Вадим, ставлячи пляшечку назад на столик. — Тоді все буде чесно. 

Він повертає погляд на мене, легко нахиляє голову, і його усмішка стає все ширшою. Очі сяють.

— Знаєш, Теє… — починає він, затримуючись на слові, — у нас в місті перед Новим роком завжди влаштовують святковий бал. Великі зали, музика, світло, танці… 

— Бал? — перепитую, затримуючи на ньому погляд. Я добре знаю про це святкування, щодня проходжу мимо сотень його рекламних вивісок.

— Так, — Вадим робить крок ближче, а його погляд стежить за моїми очима. — І… — легка пауза, — мені здається, що я хочу піти туди з тобою. 

Я відчуваю, як серце прискорює ритм, і трохи нахиляюся вперед.

— Ти впевнений, що я впишусь у твоє святкування? — жартую, ховаючи легкий трепет. 

— Абсолютно, — каже він, і його усмішка стає ще більш грайливою.

Я дивлюся на Вадима на кілька секунд довше, ніж треба. Ми обидва стоїмо на невеликій відстані, і в повітрі відчувається м’яке напруження. 

— Я погоджуся, але за однієї умови. 

— Уважно слухаю. 

— Ти не будеш намагатися підлити мені щось у келих, — кажу напівжартома, торкаючись краю столу й ковзаючи поглядом убік. 

— Обіцяю, — каже він. — Я більше по танцях.

***

Хурделиця за вікном уже стихла, Вадим попрощався зі мною й рушив далі у своїх справах. Нове знайомство, а ще запрошення на бал залишили в мені пульсуюче тепло й щось іще, поки не зовсім зрозуміле. До закриття крамнички залишалося кілька годин; за цей час до мене завітало близько десяти покупців, але всі ці години мої думки вперто поверталися до майбутнього балу. Це була новорічна традиція мого міста — святкування з танцями, напоями й розвагами, — на якому я ще жодного разу не була. Я лише чула захоплені розмови про те, як минає щорічний бал, але так і не наважувалася прийти.

Коли за останнім покупцем зачиняються двері, у крамниці знову стає тихо. Я повільно видихаю і на мить притуляюся спиною до прилавка, дозволяючи собі просто постояти. Ліхтарики під стелею світять рівно, без магічного мерехтіння, ніби теж заспокоїлися після насиченого дня. 

Я збираю зі столу дрібниці — монети, порожні коробочки, зсуваю флакони на свої місця. Руки працюють автоматично, а думки знову й знову повертаються до однієї фрази. 

Бал.

Слово звучить у голові незвично, ніби не з мого життя. Світло, музика, сукні, танці до пізньої ночі. Я завжди сприймала це як щось чуже — гарне, шумне, не для мене. Я з іншого світу: тимчасових крамниць і доріг, ранкових зборів трав і тиші, а не залів і балів. Та цього року все буде по-іншому. Я спробую щось нове для себе — і якась частинка мене від цього щиро радіє.

Я гашу частину світла, залишаючи лише тепле сяйво біля вікна. Крамниця змінюється миттєво — стає зовсім іншою, такою, яку не здатне точно описати жодне людське слово. Я виходжу на вулицю, замикаю крамничку чітким клацанням і обертаюся до вечірнього міста.

Надворі холодніше, та хурделиця справді вщухла. Світло ліхтарів ковзає по бруківці, роблячи місто сяючим і майже іграшковим. Я тепліше закутуюся в пальто й рушаю вперед засніженою вулицею. Біля вітрини крамниці тканин я зупиняюся й мивоволі вдивляюся у власне відображення в склі. Не знаю, що вдягти — доведеться зазирнути у шафу. Бал уже за кілька годин, а часу на підготовку майже немає.

Дійшовши додому, знімаю пальто, роззуваюся й запалюю одну свічку. Вона осяює кімнату м’яким затишним світлом, ідеальним, щоб заплющити очі та провалитися у сон. Сідаю на край ліжка і на кілька секунд дозволяю тілу розслабитися та зігрітися домашнім теплом. Непомітно для себе я засинаю і прокидаюся лише від тихого дзенькоту в голові. Різко встаю, затуляю обличчя руками й змушую думки повернутися в норму. Швидко поглядаю на годинник і з жахом усвідомлюю, що спізнююся. Ми з Вадимом домовилися зустрітися опівночі, а в мене лише двадцять хвилин.

Я підбігаю до шафи і хаотично бігаю очима по тканинах. Деякі варіанти одразу відкидаю: занадто повсякденні, занадто нудні. Інші сукні надто пафосні або незручні. Все це мені категорично не підходить. З роздратуванням зачиняю шафу, бахнувши дверцятами, і на мить притуляюся до них чолом. Час спливає надто швидко, а жодна з цих суконь не підходить навіть наполовину. Вони гарні, акуратні, правильні — але не мої. У жодній з них я не бачу себе на балу серед світла й музики та людей, які танцюють.

— Ну звісно, — тихо бурмочу я сама до себе. — Коли ж усе було просто.