Розділ 83. Початок нового дня

Своїй доньці Алтеї я заповідаю усе, що в мене є – маєток і, на жаль, свої борги. Спробуй пробачити мені, люба. Та навіть якщо ні, просто будь щаслива. 

З заповіту Аврори Лесик, пів року тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Я стискала заплакану Гесту за плечі та відчувала, як від самого серця і до кінчиків пальців все ще пробігають іскри чарів. Поряд стояв Фаїн і все не випускав мого плеча – наче боявся, що варто мені відійти на крок, станеться щось непоправне. 

– Зачекай на мене тут, – сказала їй я, і швачка тільки відчайдушніше вхопилася у мої передпліччя. – Я швидко. 

Заспокоєння, здається, подіяло, і жінка відпустила мої руки. 

– Ти… ти врятувала нас, – сказала вона слабко. – І ти стала нею, так? Стала Властителькою?

У голосі Гести було стільки надії, що я не стала розчаровувати, і кивнула: 

– Стала. 

Поряд зі мною принц Солесу Дарій ледь чутно втягнув повітря і подивився на мене якось інакше. Я все ще почувалася ніяково від такої близької королівської присутності, та вони обидва – і Дарій, і Васса – триматися так, наче знали мене десяток років. Я не знала, що з цим робити, і тому намагалася підігравати. 

Позаду Гести я запримітила рух – дві фігури наближалися до галявини. Однією була пані Падуб – її капелюшок у формі соняшника, що тягнувся кудись високо вгору, видавав її та за милю. Друга була не менш впізнавана – це був Тур на візку. Луками він пробирався важко – навіть з артефактом всередині візок добре їздив тільки там, де була дорога. 

Я востаннє стиснула передпліччя Гести, а тоді зиркнула на Фаїна. Він ледь-ледь посміхнувся мені, а тоді відпустив мою руку, хоч й зробив це неохоче, і я попрямувала до околиці лісу. 

Чари все ще пекли всередині. Трави тяглися до мене, я чула, як тече сік у ледь не кожному дереві у лісі – і цього ставало забагато. Та над усім болем, усім шумом нарешті запанував спокій. 

Я зупинила барона. 

Впоралася. 

Околиця лісу все ще залишалася темною – перші промені сонця ще не встигли її дістатися. Та фігури Ісая та Марелі під розлогим кущем бузини я помітила одразу – бо саме там їх і лишила кільканадцять хвилин тому, коли тільки здалеку помітила заграву заклять та ураган, створений бароном. 

– Усе гаразд? – запитав Ісай, визираючи з-під куща. В руках він тримав якусь іграшку, зібрану прямо під кущем з кількох сухих гілочок. У Марелі в долоні була така сама – і я поволі вивела їх на стежку. 

– Барон більше не загроза, – тихо, але втішено відізвалася я. – І є дехто, хто дуже хоче вас бачити. 

Долонька Марелі у моїй руці ледь помітно смикнулася, і я опустила до дівчинки очі. 

– А вони точно… Точно будуть раді, що ми повернемося? – запитала Мареля з ледь помітним дрижанням у голосі. – Ми пішли гратися дуже давно. І не послухалися мами… 

Я стиснула губи в тонку нитку – раптом розправа над бароном здалася мені надто милостивою, і я справді, справді забажала завдати йому болю – за все, що він зробив з цими дітьми, з Гестою та Туром. 

– Я тобі обіцяю, Марелю. 

Мій голос звучав сухо, але, я сподівалася, впевнено. Що зробив би Фаїн? 

– Вони вас обох дуже люблять. І ви б бачили, скільки іграшок зробив для вас батько за ці роки, – я присіла навпочіпки, аби подивитися близнюкам в очі. Хоч Ісай нічого й не говорив, у його лиці теж читався ледь помітний страх, який поволі змінився зацікавленням. 

Я пригладила розхристане волосся Ісая та спробувала пальцями зачесати кудлахи у косах Марелі. Це допомогло мало – обоє дітей залишалися брудними, наче викачалися у болоті з ніг до голови – і, певно, саме так і сталося ще тоді, роки тому, коли вони потрапили у пастку. 

Та я чомусь була переконана, що Гесті та Турові буде зовсім байдуже на шар бруду на їхніх лицях. Я підхопила близнюків за руку та повела вперед стежкою. Постать Гести спершу навіть не було видно за широкою спиною Фаїна та його посестри, принцеси Васси (тепер я нарешті розуміла, кому ж були адресовані усі ті листи). 

Але варто було ступити ще кілька кроків, вийти на перші ранкові промені, як Фаїн озирнувся. Спершу до Тура, що під’їхав до дружини та взяв її за руку, а тоді й до мене. Він зробив якийсь крок вбік, і я помітила подружжя – коли їх вкривали густі передсвітанкові тіні, вони виглядали значно старшими, ніж мені завжди здавалося. 

У Тура було видно зморшки на чолі та давній біль на обличчі. В Гести у косах виблискувала сивина, а у фігурі відчувалася якась напруга. Вона помітила, що я веду двох дітей, першою. 

Вхопила Тура за плече та стиснула так сильно, що її чоловік скривився, а тоді теж перевів погляд на стежку. Геста закрила рот долонею і прикусила кулак, наче боялася закричати чи заплакати, і дивилася-дивилася-дивилася на дві фігури обіч мене так, наче вони могли будь-якої миті розтанути у повітрі. 

Тур стиснув щелепу – і на його лиці відобразилося таке складне почуття, що я не могла збагнути його до кінця. 

Кілька останніх кроків були особливо довгими – що Мареля, що Ісай раптом сповільнилися перед купою людей на галявині, і мені довелося стишити крок разом з ними, аби не тягнути їх за собою.