Розділ 82. Возз'єднання

Ми троє перезирнулися – так, як робили це безліч разів раніше, вже наче вічність тому. Васса кинулася вперед першою без жодного слова, як вона це робила завжди. Вона змахнула сокирою у рази вправніше, ніж це коли-небудь міг би зробити я – але пелена навколо барона була надто густа, і по її латах побігли іскри чужих чарів – брудні й небезпечні. 

Вассі довелося відступити, і я прикрив її, накидаючи захисне закляття – сама вона з чарами все ще не дружила. Тим часом Дарій, не наближаючись, сформував на руках кулю світла. Вона пройшла у темний вир баронових чарів, як гарячий ніж у масло – і принцеса кинулася у бій знову, навіть не озираючись до мене. 

Я ж залишався між ними, як зв’язкова ланка – підсилював закляття Дарія, слугував другим мечем для Васси, і намагався викинути з голови усі думки, що заважали бою. 

Я горюватиму пізніше. Розплачуся на плечі у Васси, розповім їм обом про Алтею. Ми її поховаємо. 

Та зараз я мусив захистити селян, що відступили все далі, до самої дороги, і збилися у купу. Вони залежали від мене, і я не міг підвести ще і їх. Алтея б хотіла, аби я їх захистив. 

Перші кільканадцять хвилин скидалося на те, що з приходом королівського подружжя щось змінилося – часом баронові доводилося відступати від ударів моєї посестри, кілька разів Дарієві закляття змушували його шипіти крізь зуби, і тричі я сам вдарив по Астейдові мечем, не завдавши йому, втім, справжньої шкоди. 

Та бій продовжувався і продовжувався. Дарій за моєю спиною вже став блідішим, ніж зазвичай – він використовував багато чарів, і в мене не було звичної сумки з зіллями, аби кинути йому щось корисне. Васса попереду билася так само впевнено і безжально, як завжди. 

Та вона робила так постійно – аж поки не падала на межі сил, не здатна піднятися. 

– Звідки в нього така сила? – прокричав Дарій мені крізь вітер, що раптом здійнявся навколо пустки. Барон Астейд здійняв руки до неба – і не залишалося й жодного сумніву, що початок бурі – це його рук справа. 

Я тільки хитнув головою у відповідь – це знання ніяк не допомогло б Дарієві у боротьбі. Васса й далі кидалася на барона – без жодного видимого успіху. Її сокира наче постійно хибила – хоч раніше такого не бувало жодного разу; принаймні, не на моїй пам’яті. 

– Принц і принцеса, – громовий голос барона Астейда пронісся пусткою, не оминаючи жодного закуточка. – Які несподівані гості. 

Я вищирився, готуючись знову кинутися до барона, навіть знаючи наперед, що майже непевне не зможу завдати йому шкоди. В останню мить Дарій вхопив мене за плече, змушуючи залишитися на місці. 

– Лорде Астейде, – процідив Дарій. Такий його голос – крижаний, владний – чути мені доводилося зовсім нечасто. Зазвичай Дарій звучав глухо – наче весь час ховався за височезним стосом книг і сувоїв. – Зупиніться негайно. Здайтеся під варту – і тоді, можливо, ваше покарання буде менш суворим. 

– Покарання? – Астейд закинув голову і розсміявся. Гучно, розкотисто. – Зовсім скоро уся ця земля коритиметься мені й тільки мені. Змиріться, ваша високосте, поки не стало надто пізно. Та й за що мене карати?.. За забране життя якоїсь відьми, навіть не дворянки?

Магія навколо мене здибилася – та й так, що Дарієві довелося відступити від мене на крок, настільки вона пекла. Васса обернулася до мене миттєво – вона завжди розуміла усе першою. 

– Ні, – прошепотіла вона, наче знала Алтею не гірше за мене. 

Дарій повільно перевів погляд від своєї дружини до мене. На дні його очей вже плескалося співчуття.

– Він вбив?.. 

Запитання залишилося незавершеним – я ковзнув очима до крука на траві, і Дарій подивився туди ж. Його кулаки стиснулися не гірше за мої – але він все ще лишався блідим. Що б він не робив у мить, коли його застав мій лист, вже тоді, певно, був виснажений – і зараз про бій нарівні з бароном, навіть з нами трьома, й не мовилося. 

Я відірвав меч від землі. Нехай. Нехай я не міг перемогти. Та здатися, не намагаючись до самого кінця… Такого варіанту я навіть не розглядав. 

Вага зброї у руці здавалася майже непіднімною. Руки вже дрижали; чарів зовсім не лишилося, і від падіння на землю мене відділяло тільки розуміння, що тоді я втрачу все. Не тільки Алтею, але й шанс помститися за неї. 

Я не встиг пробігти до барона й кілька кроків, як курява навколо нього загусла навіть сильніше, стала непрозорою. У вітрі, що вився колами, проносилися травинки й гілки, якийсь випадковий мотлох. Він закладав вуха, зупиняв будь-який рух. Пробитися до барона було неможливо. 

Кожен новий крок здавався боєм – і я цей бій програвав. Варто було трохи підступити, як вітер відкидав мене геть та кидав на каміння й чорний попіл. Дарій намагався чаклувати – марно. Певно, вже не існувало сили, яка могла б його здолати… 

Пучки пальців і долоні збилися в кров, дихання переривалося, легені горіли, наче облиті окропом, і тоді– 

В якусь мить усе це раптом спинилося. Вітер все ще завивав навколо барона, і селяни налякано дихали за спиною. Але все інше у світі наче застигло: сонце, трава десь далеко, де її ще не спалила сила барона, дерева на узліссі. Все це стояло непорушне у якомусь дивному, непоясненному очікуванні. І Астейд також це відчув – вібрацію у повітрі, силу, яка належала не йому.