Розділ 81. Помста

Ціль лицарів корони – захист. Та коли захищати вже нічого, залишається тільки одне – помста. 

З щоденників Фаїна Латіруса, дев’ять років тому. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Крук не рухався. Він був мертвий – це було ясно навіть з відстані. Я ж стояв на колінах і не міг наважитися подолати ці останні кроки до… до тіла Алтеї. 

У горлі зародився схлип, якого я сам не очікував. Зір затуманився – спершу здалося, що від сліз, та насправді – від гніву. Міцний, гострий на гранях місячний камінь на персні, що я й досі безтямно стискав, врізався мені у шкіру, та зовсім не заспокоїв. 

– Ні!

Гострий, як лезо, відчайдушний крик Гести розрізав мертву тишу. Вона смикнулася вперед – у руці вона тримала ножа – і тепер я хотів, аби його вага опинилася у мене в кулаці. Швачка не пройшла й двох кроків: її осліпило закляття, що кинув барон. 

Воно було таке швидке та сильне, що я ледве встигнув зреагувати та накинути на жінку щит. Все це я робив, наче у тумані – наче все, що відбувалося після того, як барон кинув на прим’яту траву тіло Алтеї, було несправжнім. 

Та і як воно могло бути справжнім?.. 

Серце гупало повільно, як воєнний набат. Шум крові у вухах ставав все сильнішим, заглушуючи й крик Гести, й шепіт, що пронісся натовпом переляканих селян. Магія, яку я забрав в Алтеї, що раніше лащилася до рук і слухала мене, як свого господаря, тепер збунтувалася. 

Або ж насправді вона виконувала моє бажання. Алтея, коли йшла в ліс, зовсім не хотіла помсти баронові. Вона бажала справедливості, хотіла захистити село – та я не був Алтеєю. Бо я бажав побачити баронові страждання, муки, біль і смерть. 

Як він міг?

Як він посмів!?

Я кинувся вперед, не відчуваючи болю у нозі. Вихопив меч з повітря одним тільки велінням чарів, хоч ніколи раніше на це й не був здатен; болю у нозі не відчував взагалі – він був нічим порівняно з тим, що поселився у мене в грудях. 

Алтеї не було. Взагалі не було – лишилося тільки тіло, навіть не людське, яке мені доведеться поховати на спаленій пустці біля могили її бабці. 

Вона пішла – а я не захистив. Не зміг. Виявився заслабким. 

У перший удар, наповнений магією, я вклав усю свою лють – і барон ухилився від нього так легко, наче й взагалі не відчував загрози. 

– А, третій син Латірусів, – сказав він спокійно. – Лорд Сметвик про тебе попереджав. 

Сметвик? Знайоме прізвище збило мене з пантелику, і наступна атака пройшла не менш вдало: Астейд виставив прозорий щит, і лезо зі страшним скрипом та іскрами з’їхало по ньому вниз. 

Я мав розібратися з ним ще тоді! Дурень, подумав, що одного залякування буде досить, аби він облишив Алтею у спокої! Як багато він допоміг спланувати?.. 

Тонкий спалах білого – і я відсахнувся, хапаючись за плече. 

– Фаїне! – застережливий оклик Зели долинув наче крізь туман. Надто пізно

Я відвів руку від рани, і на ній лишилася кров. Добре. 

Цього разу я нападав розумніше. Біль зовсім трохи отверезив – і нагадав, що барон серйозний супротивник. Я обійшов його колом, придивляючись до щита, шукаючи найслабше місце. 

Вдарив косо, руйнуючи захист, а тоді, не втрачаючи часу, повернув меч ефесом вперед та вперіщив баронові між ребер. Він зігнувся навпіл посеред якоїсь репліки, якої я за шумом у вухах не чув. 

Я відступив на крок, перекидаючи меча в іншу руку. Кинувся вбік – закляття пройшло біля самого вуха. Вдарив. Відступив. Обійшов півколом – барон більше не припускався помилки та тримав глуху оборону. 

Удар. 

Ухиляння. 

Чари, що розбиваються об щит. 

Земля під ногами здалася болотяною, наче ноги грузнуть у траві – і я ледь не перечепився. Ще один спалах закляття – я мав ухилитися вліво, замість цього зовсім трохи подався вправо, і… 

Я вдарився потилицею об камінь, з очей вилетіли іскри й сльози. Спробував підвестися, та меч відлетів вбік, а тоді барон ще й відштовхнув його геть ногою. На його щоці лишився слід від порізу, він ледве згинав одну руку – весь рукав просочився кров’ю від плеча аж до ліктя. Та вигляд він мав точно кращий за мене. 

Я спробував відповзти назад, до зброї. Пальці дрижали, та варто їм зійтися на руків’ї меча, і я не помилюся знову. Барон наближався – повільно й невблаганно. Звідки в нього стільки сили?.. Як він здолав Алтею? 

– Здайся, Латірусе. Повертайся до столиці, до свого насидженого місця. Що тобі діла до якогось богинею забутого села?.. – барон схилив голову, і м’які, зовсім трохи розвіяні вітром кучері спали йому на лице. – Повір, я не хочу проливати дворянську кров. 

Я стиснув зуби й відчув у роті смак крові. 

– Пішов ти, – виплюнув я. 

Баронові моя відповідь не сподобалася – він скривив губи, і я отримав удар у поранену ногу. Стримати стогін я не зумів – але стиснув щелепу, готуючись до наступного удару.