Розділ 80. Повернення додому

Темний, холодний кам’яний прохід тягнувся вперед на милю, не менше – він підіймався вгору складними поворотами та розвилками, частина з яких, я була у цьому впевнена, закінчувалася глухими кутами, покликаними заплутати непроханих гостів. 

Ютта, як не дивно, шмигнула за мною, і йшла тихою тінню, вказуючи дорогу. Втім, мені це було не потрібно – магія вела мене сама, тягнула до лісу, і я не розуміла, як не відчувала цього раніше – дивної єдності з живим, дивної єдності із собою. 

– Чому ти тут? – зрештою запитала я, коли мовчанка стала незручною. Навіть у сутінках я помітила, як морда кота скривилася, та стара все ж відповіла. 

– Бо тебе не можна залишити одну. Он вже, лишила на кілька днів – і ти дозволила спалити свою крамницю. Дурна відьма. 

Я похитала головою, але нічого не сказала. Ютта не дивилася на мене – мабуть, бо чудово розуміла, що я розкусила її брехню. Мені не потрібна була допомога кота – і Ютта, за усіх її знань та сил, ніяк не могла спинити полум’я, у якому зник дім. 

Ми мовчки пройшли ще кілька кроків, а тоді я знову почула скрипучий голос. Він звучав скупо й невдоволено, наче Ютті зовсім не подобалося це говорити:

 – Я вже й забула, як воно – жити серед живих. А не скніти тут, на дні. 

Я видерлася ще на кілька кроків ближче до поверхні, а тоді, не озираючись на кота, кинула:

– У крамниці тобі завжди раді. 

Ютта пирхнула. 

– Я повертаюся до зіллєвара, а не до тебе. Це він мене годував. 

Втім, я все ж чула у її голосі невиразну й незвичну поки що м’якість – та випробовувати долю не стала і нічого Ютті не казала. Попереду ще за кілька кроків з’явилося не світло – сутінки пізньої ночі. Та після повної темноти, що сковувала підземні проходи, і ця сірість здавалася мені яскравішою за опівденне сонце. 

Я пришвидшила крок, і сама того не усвідомлюючи. Я вже бачила брудно-білі стіни крейдяної гори – певно, я вийшла б десь біля печер та каменів біля узніжжя гір, що простягалися понад залізницею – саме на них мені доводилося дивитися з вікна потяга протягом довгих трьох годин, коли я вже підбиралася до Яснівця. 

Коли я вже була зовсім біля виходу на поверхню, чомусь завмерла. Чари тут відчувалися особливо потужними, густими. Раніше я бачила окремі їхні нитки, що перетинали світ, а тепер здавалося, що магія сплітає саме полотно світу. Вона була повсюди – і як я могла тільки не помічати цього раніше?..

– Вдихни глибоко, відьмо, – поблажливо порадила Ютта. – До такого потрібно звикнути. 

Я ледь-ледь кивнула і справді втягнула повітря. Воно вже й пахло по-іншому; і в ньому відчувалися чари, відчувалися сотні відтінків, яких я зовсім не розрізняла раніше. Я відчувала запах загнітниці, що цвіла за милю на північ, і чула, як розростаються під ногами корені лікарського одолану.

Кожна ця рослина відчувалася тепер, як моя власна віддалена кінцівка, ось тільки що мені непідвладна. Я ступила крок вперед – на порослу майже до коліна траву. 

Таке траплялося й раніше – коли трави тяглися до моїх ніг, стелилися ними під мій крок, наче прагнули напитися бодай дещицею сили, що випадково вилетить з пальців. Але зараз кожна травинка линула до мене, як до самого сонця – вони обплітали мені коліна, стегна, талію. Трави швидко заполонили мені долоні й передпліччя. Обплели груди й плечі. 

Я мала б злякатися і пручатися – та стояла непорушно. Знала усім нутром, що рослини мені не нашкодять. Паростки дурману та беладонни, отруйних зазвичай, поросли мені між волосся, утворюючи навколо чола подобу вінця. 

Перстач заквітчав зап’ястки, як чудернацькі прикраси; серед перлів вплелися жовті суцвіття тирличу. Деякі трави відступили. Інші залишилися зі мною, наче коріння у землі їм більше й не було потрібне, і мого тіла цілком вистачало. 

Почувся гуркіт, від якого я смикнулася – і весь ліс, здавалося, також зі мною. Він все наростав та наростав, та за кілька митей я збагнула, що жодної небезпеки у ньому немає – то тільки потяг нісся колією за пів милі звідси. Я злегка насупилася – з чого б це потягові їхати у глуху ніч? Зазвичай він підбирався до Яснівця в обід, навіть ближче до вечора.

Втім, думати про це часу в мене не було – барон повертався у село. І я мусила його зупинити. Та перед цим… 

Коли я почала йти на схід, а не на захід, де на пагорбах ховалося село, Ютта здивовано повела вухами. 

– Куди ти, відьмо? Невже від сили зовсім сп’яніла?.. 

Я обернулася до кота всього на мить. 

– Тебе я звільнила з неволі, – сказала я коротко. – І ти, певно, знаєш, що у цьому лісі є ще дехто, хто хоче повернутися додому. 

Я не хотіла пропустити у свій голос злість, та вона там все ж була. Чим тоді хранительки були кращими за барона, якщо тримали Ісая та Марелю тут роками, коли їхні батьки місця собі не знаходили від горя?..

Ютта видала якийсь дивний звук, однаково подібний на нявкання та гарчання. 

– Ти нічого не знаєш, відьмо, – зронила кішка, вирівнюючи зі мною крок. Вона рухалася безшумно, як тінь чи дух, і я бачила у сутінках самі її обриси. 

– То поясни.