Розділ 79. Чисте серце і незатьмарений розум

Крижана вода потрапила мені в очі, обпікаючи їх, у вуха, у рот; вона одразу ж пролізла під одяг, зробила сукню важкою та сплутаною. Барон, певно, міг не турбуватися про камінь мені на ноги – важкі перли, що дала мені Зела, і які я не потурбувалася зняти, зараз діяли зовсім не гірше. 

Та й тіло все ще відмовлялося рухатися. 

Жах наростав і наростав, і мав би вибухнути сплеском чарів, криком – та я була позбавлена навіть цього. Магія сиділа десь всередині, вичерпана до самого дна, а горло скувало холодом і слабкістю. 

Бездонне озеро тягло мене у свої глибини, і я опускалася у нього швидше, ніж попереднього разу, страшніше і невідворотніше. 

Часом мені снилося озеро – тоді, після мого першого повернення. Я прокидалася у холодному поту на старому, скрипучому ліжку Агнії та шукала сліпо руками Фаїна, аби відчути живе тепло. Його не було – він спав у теплиці внизу, не впевнений, чи є йому ще місце у моєму домі.

І тоді, коли я невагомо торкнулася губами його лиця перед швидким відбуттям до лісу я, вочевидь, цілувала його востаннє. Втім, до мого сорому, навіть думка про Фаїна пробігла в мозку швидко й зникла – думок взагалі не було. Лишилася тільки паніка, паніка, паніка!

Я не могла дихати. 

Не могла рухатися. 

Не могла зробити нічого, аби уникнути смерті. 

Страшні руки, що попереднього разу затягали мене до джерела сили, здавалися найгіршим з усього, що могло статися, та зараз я розуміла, що краще б вони знову були тут. Вони могли б прискорити мою смерть – позбавити мук нескінченного падіння і повільної, страшної загибелі від удушення. 

Та я була зовсім сама – сама, скільки вистачало ока, у цій непролазній, холодній темряві. 

В якусь мить весь світ навколо наче завмер. Я вже не відчувала ані холоду, що пробрався у самі кістки, ані ваги брили на ногах, ані товстих шарів тканини, що оповили стан і тепер стискали груди не гірше від жорстоких рук. 

Вже не було падіння – я наче завмерла між нескінченною товщею води в усі боки. Не лишилося нічого, окрім очікування смерті. 

І тільки тоді я відчула, як всередині ворушиться мій птах. Крук – чорніший за товщу озера та за найтемнішу годину ночі. Великий, сильний, але зовсім не впевнений у своїх рухах. Він встав на крило всього одну ніч тому, і навіть попри те, що роками був нехтуваний мною, зараз рвався кігтями й крилами до мене, розгублював пір’я і збивав дзьоб у кров, намагаючись пробитися крізь шари заклинання. 

Якісь кілька митей я дивилася за ним у своєму нутрі тупо, без жодного руху – як він бився об прозорі стіни, що скували мій розум та тіло. Тоді повільно, невпевнено простягнула руку своєї свідомості до нього. То ж був не окремий птах, то теж була я – а зараз то був ще й мій єдиний шанс на порятунок. 

Ми торкнулися закляття одночасно з різних сторін. Нічого не сталося – крім печіння на пальцях. Та я натисла, а тоді привалилася до чарів усією вагою. Забила руками, кулаками, ногами. Зовсім не жаліла сил, знову натхненна виглядом птахи, яка намагалася прорватися до мене. 

Коли на прозорій стіні з’явилася перша тріщина, в мене в голові вже настільки запаморочилося, що зір майже зник. Непрозора, важка товща озера стала непролазною темрявою, а у грудях так пекло, наче легені роз’їдала якась кислота. 

Останній удар дзьобом – чи це мій був дзьоб, чи крука? – і стіна піддалася. Десятки й сотні тонких, ледь помітних тріщин поповзли нею в одну мить – і вона впала.

Алтеє…

Тихий шепіт чувся десь вдалині, внизу – і за шумом у вухах, за болем, що розлився в усьому тілі від неможливості вдихнути, я ледь його почула. Камінь все ще тягнув мене вниз – насправді весь цей час, що я боролася з закляттям, рух не припинявся – і вгорі я вже не бачила навіть проблиску світла. 

Алтеє. Алтеє! 

Я потяглася руками вниз і почала пальцями, що вже зовсім заніміли від холоду, розв’язувати краватку. Вузол не піддавався. Паніка, що вже затопила мене з головою, не вщухала. Що сенсу, що я здолала баронове прокляття, коли я все ж втону тут, згину назавжди? 

Підведу усіх, хто на мене покладався?

Більше ніколи не побачу Фаїна?.. 

Я підчепила край вузла – і варто було зробити це, як він розпався, наче його й не було. Камінь пішов вниз швидше за мене, а я знову завмерла серед товщі води. 

Голос, що кликав мене, ставав голоснішим. Він повторював моє ім’я. Він двоївся, троївся, здавався цілим хором, що закликав мене на озерні глибини – і цей голос був мені знайомий. 

Це була Ютта. І вона кликала мене вниз. 

Я підвела голову вгору. Якщо я швидко погребу, можливо, зумію вибратися і вижити. Та чи прийме мене після цього ліс?.. Чи не сприйме це за слабкість?

Алтеє! 

Тепер голос нагадував крик – вимогливий, але водночас я вчула у ньому й прохання. Рішення виникло саме. Якщо я загину, намагаючись – так воно й буде. Та я мушу, мушу спробувати взяти цю силу та спинити барона – заради селян, заради Гести, Тура й Зели. Заради Фаїна. 

Заради Агнії, що так само спускалася на це озерне дно.