Розділ 78. Камінь, що тягне на дно

Личина птаха – це втеча. З нею варто бути обережними, аби не втратити себе, аби не загубити свій голос серед інстинкту. Але без птаха відьма не повна, не ціла – і ти, Алтеє, зрозумієш це тільки тоді, коли подолаєш страх. 

З невідправленого листа Агнії Лесик до онуки, вісім років тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Днем раніше

Я поволі просувалася лісом вперед, намагаючись за мохом на корі та напрямком, у який спрямовані стебла леб’яді, визначити розташування озера. Мені здавалося, що воно рухається, переміщається – ховає себе від погляду тоді, коли не хоче бути побаченим. 

І я побоювалася, що можу кружляти довкола нього, за якісь лічені кроки вбік, і навіть не підозрювати, що сила десь поряд. Раніше вона б мене вела – тягнула б ледь помітною ниткою, що з одного боку прив’язана до пташиного нутра всередині, а з іншого – до невідомої могутності в озері. 

Та усі сили вичерпалися. Перевтілення все ще відчувалося у кістках: іноді замість кроку я відчувала бажання змахнути руками й полетіти, але придушувала його. Ноги були мені звичні, і ризикувати, перетворюючись знову, я не бажала. 

Ліс залишався тихим і пустим: село давно лишилося позаду, а до найближчої Просянки ще лишалася миля ходьби. Не було ані тварин, ані птахів, ані духів дітей, яких я сподівалася побачити. Якщо хтось і знав про цю невідому силу з озера бодай щось – то це були вони. Вони, і ще хранительки – тепер три. 

Чи дозволять вони мені взяти силу?.. Чи вважатиме мене Ютта гідною, чи й інших переконає, що я заслуговую тільки на безславну загибель у глибинах озера?

Коли тиша навколо порушилася, я помітила це одразу: зламалася гілка десь за моєю спиною, а тоді почулися звуки неспішних, спокійних кроків. Я не знала, хто це був, та підозрювала, що люди барона могли блукати лісом, вишукуючи наступну ділянку для знищення. 

Він забирав силу пралісу, витягав з нього не тільки чари, але й саме життя – і, певно, саме воно й продовжувало молодість лордові Астейду. 

Я пришвидшила крок та спробувала злитися з деревами та землею: якщо мені вдавалося це з тваринами, то що заважає мені уникнути небажаних людей? Особливо, коли я у своїй стихії, у своєму лісі?..

Кільканадцять кроків я пройшла спокійно, а тоді знову вчула звуки за спиною – навіть ближче. Це було ледь помітне відчуття присутності, але разом з тим небезпечне. Наче поряд була ще одна відьма, що вміла приховувати себе так само добре, як і я. 

Я озирнулася – але, як і очікувала, нікого не побачила. Дивне відчуття нікуди не зникло, та мені не лишалося нічого, окрім як спробувати його ігнорувати та рушити далі. Маківка свербіла: наче хтось не відривав від моєї потилиці погляду. 

Та в якусь мить я про це майже забула. Коли я проминула кілька кущів вовчинцю, нарешті зрозуміла, де ж знаходжуся: якісь кільканадцять кроків на захід, і за вільшаником мені відкриється озеро. 

Я стишила крок – відчуття, що за мною слідкують, нікуди не щезло, але наче стало трохи слабшим. Відігнула гілку вільхи – і наче перемістилася в одну мить у ту ніч, коли я опинилася біля озера вперше. І зараз я відчувала в ньому гостру потребу, нагальність – і зараз я мала поспішати, аби врятувати близьких мені людей. 

Ноги захолодило від фантомного відчуття мокрого подолу сукні. Вода озера здалеку відчувалася сталою, зовсім нерухомою – як дзеркало. Вона відбивала світло тонесенького серпика так делікатно і чітко, що я не могла відвести погляду. 

Я відхилила гілки та пройшла до кам’яного берега озера. Світлячки від моїх кроків знову знялися у повітря, огортаючи мене золотистим серпанком, а тоді… 

Я не встигла ані закричати, ані ворухнутися, ані відбитися: мене вхопили ззаду міцні, холодні руки, горло та рот затиснули, волосся опинилося у пастці між чужими пасмами. Ззаду над вухом я відчула чуже дихання – спокійне і впевнене. 

– Ну здрастуй, відьмо. 

Голос барона Астейда я впізнала одразу. А тоді й побачила його збоку, коли він, з рукою, на якій сяяло закляття, обійшов мене. Другою долонею він все ще стискав мою шию та волосся – так міцно, що й годі вирватися. 

Втім, я все ж спробувала – різко смикнулася вниз і вперед – та Астейд вчепився у попечене волосся, що довгими жмутами звисало до спини, і шкіра на скальпі натяглася й запекла. Я зашипіла й зашпорталася, рипнулася ще раз – і тоді закляття з другої руки Астейда вдарило мене у живіт. 

Я очікувала миттєвого, сильного болю, і вже приготувалася до нього: приготувалася не видати жодного звуку і в мить, коли чоловік думатиме, що я слабка, вирватися з його рук. Та болю не було. Замість нього з’явилося дивне тепло, що в’юнкими пагонами потяглося всім тілом. 

Разом з теплом прийшла дивна млявість, запаморочення – і вже за кілька митей я ледве стояла на ногах, і хватка Астейда на волоссі знову посилилася – й саме вона була єдиним, що підтримувало мене у вертикальному положенні. 

– Не раджу пручатися, відьмо, – голос Астейда звучав мені, наче крізь товщу води, й навіть так він здавався солодким, як мед. – Це однаково нічого не дасть. 

Він потягнув мене вперед, і я заледве знайшла у собі сили переставляти ноги – це однаково було б краще, ніж аби він тягнув мене за волосся по землі. А в тому, що саме так він би й вчинив, я не на мить не сумнівалася.