Розділ 77. Ще одна дрібничка

Коли сонце вже остаточно зайшло за пагорби, люди барона викотили з лісу раніше заховані лебідки, тарани та купи каменю. Сумнівів не залишалося – барон зовсім не блефував; він таки справді збирався зруйнувати ціле село, аби… З якою метою він таки планував вчинити цей злочин, я ще й досі до пуття не розумів. Але не сумнівався, що все це мало якийсь стосунок до сили, на яку сподівалися селяни, і якої так боялася раніше Алтея. 

Все це мало стосунок до того, що вона сьогодні, ледве прокинувшись після пожежі, рушила до лісу, не пояснивши нічого й не сказавши мені ані слова. 

Зела йшла посередині великого гурту. Я йшов коло її правого плеча, а Геста – зліва. Вона все ще стискала ножа – попри усі мої спроби переконати її, що його, скоріш за все, їй використати не доведеться – начебто сам цей ніж додавав їй впевненості та сил. За нами йшли майже усі мешканці Яснівця. У хатах цієї ночі не було нікого: тільки дім Зели, що примостився під самим лісом, став прихистком для усіх дітей та кількох матерів. Ми йшли прямо до невеликого табору, що розбили люди барона неподалік від села. 

Там ніхто не спав: горіли вогні, гуділи артефакти та механізми; вочевидь, наказ барона був чітким: не чекати навіть дня, навіть ночі, і починати втілення його плану негайно. Кілька людей барона вже стояли на самій його околиці – вони збиралися вирушати до села та починати руйнування перших хатин, зовсім не зважаючи на їхніх мешканців. 

В мене стиснулися кулаки – ось цьому я статися не дозволю. Я не знав, чи зможу зупинити наміри барона сам, за одну ніч, заручившись підтримкою купки селян; втім, лист від Дарія, що поштар невпевнено приніс мені якусь годину тому, стверджував, що принц вже був на півдорозі до Яснівця. 

Тож направду усе моє завдання полягало у тому, аби затримати барона. Настільки, аби приїхали принц та принцеса. Настільки, аби повернулася Алтея. 

– Стійте! – старечий, неприємний голос, вже мені віддалено знайомий, прорізав тишу. Втім, Зела й на мить не подумала спинятися, і я вчинив так само. Кілька селян за нашими спинами зашпорталися, та все ж продовжили рух. – Я сказав, стояти! 

Брест В’язіль, старий повірений барона, що навіть зараз нагадував багато вбрану жабу, став посеред дороги, склавши руки на грудях. Він стиснув свій тонкий, широкий рот, надаючи собі все більше подібності з ропухою, і на одному з його пальців блиснув перстень – печатка барона. Звісно ж, він був тут від його імені. 

– Це ви стійте! – крикнула Геста. Вона змахнула ножем – і попри те, що була на добрячій відстані у десять кроків від В’язіля, той настрашено хитнувся назад. Хороший же охоронець! – Забирайтеся геть з нашої землі! Ми вас не пропустимо! 

В’язіль підняв одну брову. Попри свій недавній переляк, з дороги він не підійшов, і навіть посміхнувся. 

– Раджу вам повернутися до своїх домівок та почати збирати речі. Хіба що ви хочете повторити долю відьми, – обличчя Бреста В’язіля набуло особливо неприємного виразу. Моя щелепа стиснулася, і я ледве стримав порив чарів, що все ще билися всередині – непокірних чарів Алтеї, що зараз рвалися на свободу. Чи вона відчувала себе так завжди? Завжди змушена контролювати кожен рух, аби не дати магії виходу?.

Я ступив кілька кроків вперед і опинився перед Зелою. 

– Ми нікуди не підемо, – сказав я з важкістю. Кожне слово осідало на траві, як камені, і навіть В’язіль трохи втратив свою впевненість, хоча й все ще дивився на мене з викликом. – І ви – також. 

А тоді я зробив те, що планував від початку: присів, торкаючись пучками пальців трави. Занурився нігтями у суху, грудкувату землю. Відчув найменший порух комашок під ногами. 

 Магія Алтеї линула до землі так само легко, як мої чари – до пробірок та казанів. Вона наче поверталася до свого лона, до свого дому, і зараз піддавалася мені значно охочіше, ніж раніше. Вона хотіла, бажала, благала бути використаною – і я давав їй цю можливість. 

Перш ніж В’язіль встигнув бодай щось збагнути, швидкий батіг сили огорнув півколом, а тоді й колом цілий табір. Стіна піднялася миттєво: подекуди – з сирої сили, що, прозора, ледь миготіла при косому погляді; подекуди в неї впліталися лози дурману, пирію та плюща – вони здіймалися так високо, як не мали б виростати ці рослини. 

За якісь лічені миті люди барона опинилися у пастці. Зела поряд стояла з незворушним лицем – наче точно знала, що я збираюся робити. Геста приклала руку до рота та видала якийсь тихий вражений звук. Селяни затріпотіли, як поле жита, яким пробігся вітер. 

Натомість баронова челядь, ледь збагнувши, що ж відбулося, уся кинулася до бар'єра, і перед усіма був Брест В’язіль. Я, на превеликий жаль, все ще бачив його лице та чув – і кричав він не найприємніші речі. 

– Ім’ям ясновельможного лорда Астейда, випустіть нас негайно! Ви усі горітимете у божественному вогні Гелени! Втратите усе, це я вам обіцяю! Подохнете, як та відьма! 

На мить чари ослабли, але я швидко затягнув плетіння назад – хоча коліна підігнулися, і край лісу ген за табором, здавалося, в якусь мить нахилився – чи то я ледь не впав?

– Що ти сказав? – тихо, повільно запитав я. Сонце вже остаточно сховалося геть, і замість нього вийшов місяць – тоненький серпик десь за моєю спиною, що зовсім не давав світла. Обриси В’язіля я бачив тільки через вогні з його ж табору, і вони надавали чоловікові зловісного, гидкого вигляду.