Розділ 76. Наша земля

Фаїне, гірське повітря, здається, і справді творить дива! Майже два десятки років бігати від усіх перспективних наречених столиці, аби знайти її за якісь кілька місяців у забутому селі?.. Хай там як, а ми з батьком вже не можемо дочекатися знайомства з твоєю Алтеєю. 

Леді Латірус у листі до сина. 

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Крізь сон я відчував жар – спершу приємний, наче літнє сонце гріє шкіру, залишаючи на ній веснянки. Та дуже швидко це тепло перетворилося на печіння, що роз’їдало пальці, живіт, ноги й руки до м’яса і кісток. 

Я прокинувся з криком і різко сів. Шарпнув рукою у бік, сподіваючись вхопити Алтею – і наштовхнувся тільки на пожмакані простирадла. Я огледівся кімнатою – і зрозумів, що у домі Зели сиджу сам. 

Сонце вже поволі почало схилятися до заходу. Невже я проспав цілий день?.. 

Я швидко підхопився, та, зовсім не дбаючи про свій вигляд, вискочив за поріг. Ступив босим на траву, і вже тоді помітив з десяток людей, що зібралися на подвір’ї Зели. Стояв гамір, шум – і я не розумів, як не прокинувся від цього раніше. 

– То що ми робитимемо?

–...нас вже вигнали з дому!

– Я не залишу їм свою оселю! 

Варто мені було опинитися на подвір’ї, як усі голоси поволі затихли, а голови – повернулися до мене. 

– Де Алтея? – запитав я одразу ж. Серед усіх людей, що стояли у дворі, не було жодної рудої голови – і нутром я вже відчував, що щось не так. 

Зела відділилася від невеликого натовпу та підійшла до мене. Мовчки поклала руку мені на плече. 

– Вона… пішла. 

Всі й далі мовчали. 

– Куди? – запитав я вимогливо, і Зела підтиснула губи – одного цього було вже достатньо, аби я збагнув, що відповідь мені не сподобається. 

– До лісу. Вона сказала, що зупинить барона. 

Я кілька митей мовчав, навіть не знаючи, що й сказати. Чому вона це зробила?.. Невже не зрозуміла ще, наскільки барон небезпечний?

 – І що вона збирається робити? – запитав я тихо, ні до кого не вертаючись. Втім, відізвалася Геста:

 – Ми сподівалися, що це ти нам поясниш. 

Ось тільки я пояснити не міг. Алтея згадувала про силу – про давню, могутню силу в озері, яка могла б знищити та стерти її єство за лічені миті – та не могла ж вона піти прямо туди? Не могла ж вона вирішити, що помста баронові варта її чистого, ясного розуму чи то навіть життя?

Натомість я тільки повільно сів на лавицю та вперся чолом у складені долоні. Я мав вірити Алтеї. Довіряти, що вона знає, що робить – така була наша мовчазна угода, домовленість, коли вона пробачила мені й прийняла заручальний перстень. І цю невисловлену, та від того не менш важливу обітницю я забувати й зраджувати не збирався. 

Але… від одного спогаду про те, як вона лежала, безутішна, на траві вчора, як хапалася за землю нігтями і пальцями, начебто так могла утримати її від руйнування… Вона не мала все робити одна. Я був тут, аби допомогти. 

Раптом Зела поклала руку мені на плече.

– Баронові люди вже тут. І вони вимагають, аби ми збирали речі та покидали село. Погрожують зброєю і пожежами. Кажуть, що повторять те, що зробили з хатою відьми, якщо ми не підкоримося. 

Зела говорила спокійно, бе жодного почуття – наче не про її домівку і не про її село йшлося. А в мене в нутрі щось стиснулося. То ось для чого усе це було – застрашення Алтеї, спалення крамниці. Барон просто хотів настрашити й решту людей – мовляв, якщо він розправився з відьмою, то чого йому вартуватиме змести з лиця землі й будь-кого іншого?.. 

– Ми не підемо.

Я й сам не очікував, що скажу це – та й решта селян, що скупчилися перед хатиною Зели, певно, також. Десяток голів повернулися до мене у подиві, і якась жінка, що тримала на руках дитину, відізвалася:

– Як це – не підемо? А якщо вони дійсно попалять наші хати? Усе майно, усі гроші, все, що набували усе життя! Ми тоді втратимо ще більше, ніж вже втратили зараз!

Почувся невиразний, невпевнений гул. Я розумів селян – вони мали дбати не тільки про себе, але й про свої родини, дітей. Та все ж… 

– Ми ще нічого не втратили. – Гостро сказав я, підіймаючи голову. – І втратимо тільки тоді, якщо вирішимо тікати, підібгавши хвости. Алтея зараз у лісі – і якщо вона сказала, що здолає барона – значить, так воно й буде. А якщо я знаю бодай щось про неї – вона це робить не задля помсти за себе. Вона не з тих, хто мститься. Але Алтея з тих, хто захищає своє – і своїх. Тож майте до неї трохи довіри. 

В мій голос ледь не пробилася гіркота, та я все ж не показав її. Була причина, чому Алтея пішла сама, нічого не сказавши. Точно була – навіть якщо зараз я не міг її збагнути. Та якщо я збирався провести з нею усе своє життя, мусив довіряти, і іноді навіть сліпо. 

– То що, чекати, поки до наших домів прийдуть? Поки спалять їх?.. – запитала жінка вже не так впевнено. 

Цього разу ніхто вже її не підтримав – усі лиця дивилися на мене з мовчазною надією.