Розділ 75. Одна дрібничка

Свою крамницю та усе, що в ній, я заповідаю своїй онуці, Алтеї Лесик. Можливо, вона зможе закінчити те, що мені не вдалося. І врятуватися. 

З заповіту Агнії Лесик, чотири місяці тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Все це мало бути сном. Кошмаром, що чомусь здавався надто реальним, справжнім. Та все ж я мала відкрити очі у себе в ліжку, у спальні. Спуститися сходами вниз, відчинити двері крамниці та підняти прапорець. 

Коли я тільки прокинулася і відчула тепло Фаїнового тіла поряд, на старому скрипучому ліжку, мені здалося, що так воно і є. Що це був тільки сон. 

То ліжко було трохи більш скрипуче, ніж те, що стояло у крамниці Агнії; трохи вужчим; сонце падало мені на лице не з того боку як слід. 

А тоді спогади накотили на мене однією суцільною лавиною. Як я сиджу серед вугілля, на яке перетворився мій сад. Як я деруся вгору пагорбом, б’юся з Фаїном, хапаюся за нього нігтями і зубами, намагаюся вирватися з його хватки, кричу, благаю про листи, які не перечитувала з моменту материної смерті. 

Про що я думала?.. 

Я так і не подбала про те, аби зачарувати їх – не хотіла користуватися магією. Вони, певно, згоріли одразу, варто було зайнятися пожежі. Але– 

Наступний спогад прошив голову болем: Фаїн киває, передає мене, зовсім несвідому усього, що відбувається довкола, панові Смілці, а сам йде, йде до будинку і зникає у його розпеченому жерлі. А я, повна, цілковита дурепа, тільки стояла та дивилася йому вслід! 

Я різко розвернулася на ліжку та вхопилася брудними руками у такі ж брудні долоні Фаїна. Він міцно спав і, здавалося, мого руху навіть не помітив. Світла щетина, що ледь проступила в нього на щоках, вже була обпечена; брови – також. Їх випалило так, що вже й майже не було видно. Втім, за винятком цього, Фаїн виглядав цілим. 

Я притиснулася лобом до його плеча. За ту коротку мить, що я не знала цього напевно, серце вже встигло впасти у п’яти. А тепер, коли я чула його поверхневе, але розмірене дихання, все інше вже не здавалося таким важливим. Крамниця… нехай би вона горіла вся ще раз – головне, аби з Фаїном все було гаразд. 

Я лежала поряд з чоловіком ще трохи – сонце з вікна падало йому прямо на ніс і ліве око, та він взагалі не помічав; певно, втомився настільки, що міг би заснути й з відкритими очима. 

Я ж поволі вибралася з ліжка та побрела на вулицю. Я не пам’ятала, як серед ночі опинилася в Зели, як заснула – перед очима стояли тільки картини вогню, палаючого дерева та пагорба, вкритого чорним, небезпечним попелом. 

Щойно я переступила поріг хатини Зели та опинилася на вулиці, все це знову здалося далеким і нереальним – сонце світило так само, як вчора; трава все ще була зелена, серед соснової хвої гуділи бджоли, і навіть здалеку я бачила все ще помаранчеву козу Зели, що ліниво жувала сіно. 

Як моєї крамниці могло не бути?.. Як?

Зела сиділа за столом і про щось думала. Я не могла знайти у собі сил зробити бодай крок до неї, сказати щось – тільки стояла, розриваючись між бажанням лягти на землю і розчинитися у землі та заплакати. 

Та за чим плакати? За речами, які раніше так легко покидала, і до яких ніколи не прив’язувалася по-справжньому? За травами, які можна було виростити знову? За старими стінами, які ховали у собі спогади про усіх мертвих зараз людей?

За домом?..

– Йди до мене, відьмо, – Зела перервала мої думки та вказала на лавицю поряд. Я ступила кілька кроків, навіть не розуміючи повністю, що ж саме роблю. Присіла; Зела саме плела на пальцях якісь нитки. Що вона робила, як до кінця не розуміла, але й не питала. 

– Люди барона прийшли сьогодні вранці, – проскрипіла стара. – Ти, певно, знаєш, чого вони хочуть. 

Я різко повернула голову у бік села. На перший погляд виглядало так, наче нічого не змінилося – ті самі дахи з соломи, очерету та черепків, ті самі флюгери, квіти на подвір’ях. Але й справді – то тут, то там я бачила багряні цятки: то були люди, одягнені у кольори барона Астейда. 

Я кивнула – здогадатися було зовсім не важко. 

– Вони хочуть прогнати усіх геть. Певно, почнуть будівництво. Зрівняють усе із землею, – хрипко відповіла я. Голос звучав геть байдуже – і навіть коли я навмисно спробувала додати в нього якесь почуття, вийшло кепсько. 

– І що ти робитимеш? – запитала Зела, майже не відриваючи очей від свого плетіння. 

Я ледь не задихнулася повітрям. Я? Що я робитиму? Коли я щойно втратила усе?.. Кулаки стиснулися самі собою, але вперше за тривалий час на них не з’явилося чарів – всі були використані вчора на перевтілення. 

Про свою подобу крука я намагалася не думати – буття птахою відчувалося як найближче до божевілля, що я поки що мала. Думки ставали сплутаними, простими. Тілом керував не розум, а якісь дивні, ледь не первісні інстинкти – і я боялася, що це не зникне. Що це проникне у кров, і я з часом стану такою – некерованою та дикою. 

– Вони палитимуть по дому за кожен день, що я лишаюся у Яснівці, – все ще сухо повідомила я. – Барон не збирається зупинятися. 

– Сам – точно ні. 

Я закрила очі. Розуміла чудово, до чого Зела веде. Я ж була відьмою з пагорба – я мусила щось зробити. Та я вже намагалася вчора – і до чого це призвело? Стало тільки гірше – крамниці тепер немає, то за що я маю тут триматися?..