Розділ 74. Невідома провина

Від одного цього розуміння я похитнувся, і довелося вхопитися за розпечену, аж червону стіну. Руку миттєво запекло, і я її обсмикнув, та на опік зважати не міг. Поволі опустив очі долу – і помітив прямо під ногами щось маленьке і ціле – а у цій оболонці від дому це вже була дивина. 

Я присів, але речі торкатися не поспішав – що б воно не було, воно пережило пожежу, а значить, саме собою було небезпечним. Втім, варто мені було роздивитися предмет ближче, як я його впізнав. 

Це були артефакти Алтеї, що вона десятками зберігала у своїй дорожній сумці. Коли я побачив їх уперше – ще тоді, в перші мої дні розслідування та спроби довести винуватість травниці у смерті Агнії – я помилково подумав, що Алтея тримала для чогось наповнені силою накопичувачі. 

Втім, все виявилося якраз навпаки – у спробах стримати свої чари Алтея вдавалася до найдивніших методів – отруєння себе болотним яскіром та беладоною і зливання усіх, до останньої краплі, чарів до простих скляних артефактів з тонким срібним плетінням рун. 

Таких крихких, ненадійних артефактів, що у вогні припинили працювати як слід. Артефактів, у яких, певно, стопилася срібна основа, і які вивільнили усі чари на волю. А вже ці чари почали живити вогонь, перетворюючи звичайну пожежу на магічну й незгасиму. 

Я стиснув накопичувач у руці й відчув, як волосся на загривку стає дибки. 

Алтея не має дізнатися. Нізащо. 

Якби тільки вона знала, що це її артефакти, її сила призвели до того, що від крамниці не лишилося й каменя на камені… Вона була б невтішна. 

Мені достатньо було всього на мить уявити пустий, зболений вираз лиця Алтеї, її самокатувальний погляд, спрямований на фундамент крамнички, і рішення виринуло саме. 

Я запхав перший накопичувач до кишені. Скільки їх там було? Десять, дванадцять?.. 

Витягнути таку кількість неконтрольованих, диких, ніколи ще не використовуваних чарів з палаючого дому було б складно. Певно, Дарієві це б вдалося без особливих проблем. Але я не був Дарієм. Втім, це не значило, що я не збирався спробувати. 

Закляття захисту вже поволі зношувалися, і жар ставав все відчутнішим. Намагаючись на це не зважати, і розкрив долоні та почав шепотіти заклинання, яке пам’ятав тільки частково. Чари, що вилися у повітрі, як дикі змії, спершу не підкорялися зовсім – вони тікали від мене, жалили гострими іклами, залишали подряпини під шкірою. 

Я не зважав – читав закляття далі, як речитатив та молитву, повторював знайомі частини по кілька разів та пропускав ті, що забув. Вогонь вже почав лизати мені п’яти, а поранена нога боліла так, що я вже і її наче зовсім не відчував – і десь тоді магія Алтеї таки почала мене слухатися. 

Вона не лащилася до пальців, не підкорялася слухняно – навіть у покірності лишалася лютою та неприборканою; але вона поволі всотувалася мені у кров та руки й залишалася там, полишаючи руйнування. Коли останні краплі сили Алтеї зникли в мене в пальцях, я відчував себе так, наче випив за один раз три глечики води – і зараз розірвуся. 

Втім, я поволі встав, п’яний від усієї сили, і переступив поріг спальні, де вогонь, щойно його припинила живити магія, трохи влігся. Він все ще палав, жер усе на своєму шляху – та вже не лишилося, що й поглинати. Від ліжка, столу та старого стільця, на який я скидав свій одяг, лишилися самі спогади. Від усіх моїх речей – також. 

Та очима я шукав сумку Алтеї. Знав, де її листи, де накопичувачі – вона зберігала усе в ідеальному, трохи моторошному порядку. Ось тільки зараз від цього порядку не лишилося навіть сліду – все лежало, розкидане абияк: залишки від шкіри, що вже дотлівала, якісь розплавлені металеві інструменти, погнутий і зовсім зіпсований ніж для трав. 

Усі накопичувачі також були там – лежали зруйнованою, зовсім трохи приплавленою купою, вже зовсім безкорисною. 

А ось листи… Я опустився на коліна прямо біля вогню та почав руками ворошити порох і попіл, намагаючись відшукати хоча б один вцілілий листок. Та я вже знав, що не знайду. Певно, цей попіл і був колись листами її матері, бабусі, замовників – і на жодному з них не було закляття проти вогню. 

Я продовжував шукати листи ще кілька хвилин навіть після того, як зрозумів, що їх вже немає – чомусь спинитися видавалося злочином, наче я недостатньо старався заради Алтеї. Нічне небо, яке тепер було видно зі спальні через відсутність даху, тепер здавалося запилюженим і багряним – у ньому не було видно ані зір, ані місяця. Наче воно теж оплакувало нашу втрату у такий дивний спосіб. 

Зрештою я піднявся. Жар від вогню ставав зовсім нестерпним, а я боявся поновити чари – не знав, чи зможу контролювати магію Алтеї, таку дику й потужну, що тепер вилася й в моєму тілі. Потрібно було вибиратися геть, і якнайшвидше. В останньому пориві я копнув ногою попіл у кутку кімнати, вже й не сподіваючись щось знайти. 

Але нога наштовхнулася на щось тверде. В грудях на мить стиснулося, коли я схилився і руками став розкидувати ще гарячий попіл геть. Це була книга – можливо, якась книга Алтеї, хоч щось?..

Я змахнув пил з палітурки та не стримав лайки. Ще ніколи в житті я не був так розчарований побачити свій записник – він навіть трохи не обвуглився, надійно зачарований проти усього, що могло йому нашкодити. Втім, я ніколи не думав, що йому доведеться пережити щось таке. І зараз я б з радістю обміняв його увесь – із гільдійними секретами, спогадами про десятиліття життя та новими рецептами зіль – на принаймні один лист Алтеїної матері.