Розділ 73. Стогін і розпач самої землі

Я почув тихий, ледь чутний вдих серед випаленої трави поряд з собою. Кинувся туди, і нарешті побачив її – всю у кіптяві, сажі, попелі, з такими ж попеченими руками, як і в мене. Алтея стояла на колінах, впившись долонями у спалену землю, і дивилася, дивилася на вогонь, що пожирав крамницю. 

В її очах відбивалася пожежа, а лице було зовсім пусте – наче вона й не розуміла до кінця, що відбувається. Пір’я опало навколо калюжею чорного, і вже й воло обпалилося, і все навколо Алтеї пахло згарищем і пусткою. 

Мої коліна підігнулися, і я впав поряд з Алтеєю, хапаючи її за руки. Перстень врізався в шкіру – і навіть він був гарячим від вогню. 

– Алтеє, квітко, – я притиснув її до себе, і відчував, що навіть в моїх обіймах травниця не відриває очей від вогню – дивиться на нього пожадливо, наче сподівається забрати одним поглядом. – Відвернись. Відвернись, Алтеє. 

Та я не міг її змусити. Вона не обіймала мене, ніяк не відповідала – тільки дивилася на… вже не на крамницю, на згарище. 

Дах заскрипів знову, і я відчув, як він починає поволі сповзати, завалюватися – саме туди, де сиділа Алтея. Я підхопив її – жили на руках натяглися до болю, а нога стиснулася у довгій, але вже звичній агонії – і потягнув за собою. Алтея ледве пересувала ноги – наче не розуміла, що потрібно йти, потрібно тікати! 

Я ледве встиг відтягнути нас нижче, що почорнілого малинника, коли дах впав купою іскор, пломенем та гарячими балками. Серед усього цього я помітив шкіряні корінці книг – і звідки вони?.. Невже в Агнії була бібліотека?.. 

– Алтеє! – я повернувся до травниці й обхопив її лице долонями. Вона дивилася крізь мене, не зважала ні на що навколо – наче була несвідома, але з якоїсь невідомої причини тримала очі відкритими. Між її пальців все ще скакали іскри, а шкіра вся була поцяцькована пуп’янками, крізь які пробивалося пір’я. За лічені миті воно опадало долу. 

– Листи… 

Голос Алтеї звучав так тихо, що за ревінням вогню я спершу його й не почув. 

– Листи мами! 

Раптом очі Алтеї наче прояснилися – в них з’явилося і розуміння, і біль, і горе – і вона смикнулася у моїх руках, вириваючись і борсаючись, кидаючись до будинку. Я тримав її за зап’ястки, стискаючи сильно, та намагаючись не зробити боляче. Алтея ж виривалася, не жаліючи сил – я не був впевнений, чи вона взагалі розуміє, хто перед нею. 

– Відпусти мене! – завила вона і вчепилася нігтями мені у передпліччя. Від болю та несподіванки я й справді на мить розтиснув руки – і цього виявилося достатньо, аби Алтея, швидка та дика, як звір, кинулася вперед, видряпуючись руками й повзучи на колінах. 

Я подерся вгору пагорбом за нею, і ледве встигнув вхопитися за заполу її надміру довгої (зараз я був за це вдячний Гелені) сукні, коли вона вже майже дісталася вогню. 

– Зупинися, Алтеє! Спинися! Ти згориш!

Я навалився на травницю усією вагою, притискаючи її зап'ястки до землі – вона виривалася і дряпалася, намагалася вдарити мене ногами та зіштовхнутися лобами, звивалася як вуж – і в якусь мить я помітив, що вона плаче. Сльози застилали їй зір і стікали брудними доріжками по лицю й шиї аж до почорнілих перлів. 

– Відпусти мене! Пусти! Я маю дістати мамині листи! Маю!.. 

Над нами селяни з відрами та діжками води вже намагалися загасити пожежу – та марно. Вода лилася, а вогонь на неї наче й не зважав – і я точно знав, що причина тут – чари. Звідки вони взялися?.. Такої потужної магії, що могла б призвести до незгасимої, такої великої й нестримної пожежі, мені ще бачити не доводилося. 

Втім, барон таки був вправним відьмаком. 

Алтея вивільнила зап’ястя та задерла руку, плануючи роздряпати мені лице й вирватися знову. Та в якусь мить наші очі перетнулися. 

Вона дивилася на мене менше секунди – а тоді її рука, та й усе тіло, ослабли. В ній наче не лишилося жодного руху, сили, бажання. Я поволі, все ще не надто довіряючи ані собі, ані їй, відпустив її другу руку. 

Кілька митей Алтея лежала так – розпластавшись на спині, втупившись в небо – а тоді вона перевернулася. Вчепилася долонями у землю, наче хотіла, аби ця ж земля її поглинула, впала лицем у траву, випалену до самих коренів. Волосся її розсипалося навколо вогняним непривітним шатром; подекуди його обпалило, і воно тхнуло смаленим. 

А тоді Алтея закричала – так надривно і болісно, що мені кров похолола в жилах. 

Я стиснув її плечі, спробував відірвати від землі, аби вона не нашкодила собі ненароком, та тієї ж миті мене самого за плече хтось струсив. Коли я обернувся, побачив пана Смілку, що вже, вочевидь, прибув з каретою. 

Коли я зиркнув йому за спину, виявив, що за надзвичайно короткий проміжок часу карета таки повернулася до своєї початкової функції – підводи – і тепер стояла, навантажена діжками з водою. 

– Вогонь не гасне! То якесь чаклунство! – прокричав мені у лице пан Смілка. Я зміг на це тільки кивнути. 

Алтея затихла й тільки легко здригалася – я не міг зрозуміти, чи то вона плаче, чи то вже сміється в істериці. Чи, можливо, її кинуло в холод – попри те, що навколо палав вогонь. 

– Ви ж чаклун? – пан Смілка дивився на мене з очікуванням. Я кивнув. Справді – якщо хтось і може це зупинити, окрім Алтеї, то це я.