Розділ 72. Чорне пір'я серед вогню

Фаїне, твій лист застав мене на півдні. Ми з Вассою виїжджаємо до Яснівця першим же потягом, та дорога може видатися довгою. Прошу тебе, не роби дурниць. 

Наслідний принц Дарій з роду Аґрант у листі до Фаїна Латіруса, сьогодні вранці. 

☙━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Я стояв, притулившись до стіни поряд з дверима і склавши руки на грудях. Майже не рухався, намагаючись прислухатися до кожного звуку, що доносився з-під дверей. Я чув тиху, напружену розмову, та не міг розібрати жодного слова – певно, на кабінет Астейд наклав якесь хитре закляття. 

З кожною новою хвилиною, що Алтея проводила наодинці з бароном, я починав хвилюватися все більше. Чого він від неї хотів?.. 

Я стискав та розтискав кулаки й намагався відволіктися тим, що уявляв собі знайомство Алтеї з моєю родиною, з Вассою та Дарієм, з братом та сестрою. Це єдине стримувало мене від того, аби вибити зачинені двері кабінету та потенційно зірвати будь-яку угоду, якої Алтея могла вже досягти з бароном. 

Алтея б їм усім сподобалася – бездоганно ввічлива, коли потрібно – холодна й зібрана у мить небезпеки та віддана своїм людям. Вона не нагадувала ані Вассу, ана Дарія, але у них було стільки спільного, що я не сумнівався – варто їм зустрітися, і вони її полюблять. 

Повз двері барона час від часу ходили слуги – вони зиркали на мене, та не наважувалися щось говорити. І через одного такого слугу, що начебто натирав канделябри у коридорі, а насправді ж скоса спостерігав за мною, я ледь не пропустив миті, коли з кабінету почулися якісь інші, дивні звуки. 

Наче когось тягли, а тоді – крик. Голос Алтеї, навіть спотворений заклинанням, я впізнав одразу. Не зважаючи на слугу, я смикнув двері. Вони не піддалися – певно, зачинилися теж якимись чарами. 

– Лорде, вам туди не– 

Я не дослухав слугу – плечем вдарив у дерево, намагаючись вибити замок. Тоді ще раз, і ще. Зрештою я зосередив на пальцях так багато чарів, як міг, і вдарив ними біля стіни. Закляття, розтрощене, впало, а я ляснув дверима та забіг у кімнату. 

І вже на самому порозі завмер. 

Барон стояв посередині кімнати – з широкою, ледь не божевільною усмішкою на лиці. Він обтрушував рукави свого дорогого каптана та дивився на Алтею. А вона ж схилилася до вікна і не відривала погляду від чогось вдалині, чого я ще не помічав. 

Вона була на самій межі – як я вже бачив кілька разів раніше. Замість рук – хижі кігті; навколо – марево з пір’я і магії, всі риси лиця стоншені, загострені, а погляд… Такого лютого, зболеного погляду в Алтеї я ще не бачив жодного разу. 

Вона глянула на мене тільки на мить – а тоді її погляд перебіг до барона, і знову до вікна. Вона ступила крок в один бік, а тоді в інший – наче звір, схоплений у пастку. 

– І за кожен день, що ти лишатимешся, я робитиму так само. З якого дому мені почати, відьмо?.. – прошипів барон. 

Про що він, на демона, говорив? Я стиснув кулаки та зробив кілька кроків до нього, плануючи схопити за каптан та витрусити з нього усі відповіді. Втім, я не встиг цього зробити: повітря у кабінеті наче виморозило в одну мить, і водночас у ньому зірвався вітер, наче починався ураган. 

І центром, оком цієї бурі була Алтея. Вона втупилася у барона своїми чорними, вже зовсім хижими, звірячими очима. Її мідне волосся вибилося зі складної зачіски та піднялося іржавим ореолом; сукні вже й не було видно – вся вона зливалася з таким самим чорним пір’ям.

– Не смій. – Тихо, ненависно зронила вона. 

А тоді все відбулося у якусь мить – Алтея скривилася у страшному болеві, зігнулася навпіл, хапаючись долонями за свою спину, вигинаючись у муках. Я кинувся до неї – та коли добіг, її вже на місці не було. 

Замість Алтеї перед моїми очима ширяв чорний птах. 

Крук. 

Він дещо невміло змахував крилами, зробив кілька маленьких кіл кімнатою. А тоді, під моїм нажаханим поглядом, Алтея кинулася прямо на зачинене вікно. Я вже встиг на мить уявити, як її тіло падає на землю, з перебитими, зламаними крилами – та сили у ній виявилося більше. 

Уламки скла посипалися на землю, і Алтея вирвалася у сухе червневе повітря – ще чорніша за саму ніч. З її пташиного горла вирвався якийсь страшний, лютий і зболений крик – і на тлі її пір’я я нарешті побачив його. 

Вогнище, що підіймалося так високо, що рівнялося з сусідніми модринами й соснами – далеке, але його жар я, здавалося, відчував на самих щоках – воно було прямо на місці крамниці. Це й була крамниця – і вона горіла. 

Алтея не чекала – вона змахнула крилами та кинулася геть від баронового маєтку, від мене – прямо до вогню через ліс. Я дивився їх услід всього мить – а тоді кинувся у протилежному напрямку – до дверей. 

Барон, на диво, не намагався мене зупинити. 

– Поспіши, зіллєваре. Може, ще доженеш свою пташку. 

Він притулився до свого стола, стискаючи поранену долоню, та мені на нього вже було байдуже. За інших обставин я не тікав би – та зараз мусив якомога швидше дістатися до крамниці. Швидше, поки все не згоріло. Поки важка робота Алтеї не перетворилася на попелище.