Розділ 71. Розчавлений вогник надії

Моє дихання збилося, і мені знадобилося кілька митей на те, аби його відновити. Я вже збагнула це раніше – що барон доклав руку до смерті моєї бабусі. Та чути, як він говорить це, зовсім не приховуючи та не соромлячись, було зовсім іншим. 

Мені не мало б боліти – бо я ж не знала бабусю. Майже весь час, поки вона жила, вважала її старою божевільною, що приносить самі тільки проблеми. Та зараз біль за неї – гострий і несподіваний – пронизав нутро. 

Барон Астейд тим часом схилився та взяв щось з землі. Тоді поставив на стіл – це виявилася скриня. Він недбало відкинув кришку – і золото, що лежало там купою, ледь не засвітилося під сяйвом свічок. 

– П’ятсот золотих. Дуже щедра пропозиція. Але одна умова – ніколи не повертатися до Яснівця. Ніколи не підтримувати зв’язку ні з ким звідси. 

Я стрімко підняла голову. Свою лють я вже навіть не намагалася стримувати. 

– А що буде, якщо я не погоджуся?

Барон Астейд м’яко похитав головою. 

– Їм ти однаково не допоможеш. 

Кому “їм”? Певно, погляд мій виразив достатньо, бо барон вдавано здивовано підняв брови:

– Ох, я ж ще не говорив. Селян доведеться виселити. Дурнуваті відьми звели поселення прямо на одному з осердь сили. А селяни на неї, на відміну від мене, не мають жодного права. 

– Не мають права? – повільно, тихо перепитала я. Злість, що до того клубочилася всередині, почала рухатися тілом, розганяти кров та чари. В мене на кулаках почали дрижати іскри й брижитися хвилі енергії. 

Пір’я здибилося під шкірою, та я вже не мала сил його стримувати. Зір загострився, і я вже бачила кожну волосинку на лиці в барона, кожен найменший рух його м’язів. 

– А ти вже встигла до них прив’язатися? Я б запропонував тобі залишитися тоді з ними, але, на жаль, це тільки завадить планам. 

Нігті видовжилися та стали гострими, як скло чи сталь. Та барон, здавалося, цього зовсім не помічав. 

– Щойно ти поїдеш, мої люди нарешті вирубають ці хащі з кінцями. Сила, яка ховається у лісі… Вона величезна, могутніша за усе, що я тільки бачив раніше. Та тобі вона не потрібна, так? Ти ж навіть не намагалася її взяти – хоч ти і єдина, до кого б вона пішла б з доброї волі. 

Він дивився на мене, як на каліку, на неповноцінну – бо я ж не хотіла сили, якої так прагнув він. Бо не розуміла принади могутності такої, що можна не зважати вже ні на кого. 

– Ні. – видушила я зрештою. Голос став хрипким, ледь нагадував людський. 

– Що – ні? – перепитав барон, підіймаючи брову. 

– Я не поїду з Яснівця. 

Чоловік навпроти завмер, наче зовсім не очікував такої відповіді. 

– Я не пропонуватиму двічі, – сказав він – те саме, що говорив мені колись В’язіль. А тоді пропонував, пропонував і погрожував. Тож я тільки всміхнулася холодно – і барона це неабияк розізлило, нехай він і намагався цього не показувати. 

Він взяв до рук перо та щось черкнув на папірці, якого я не бачила. Тоді підвівся та відкрив клітку з голубом. Вийняв птаху, що ледве ворушила крилами й головою, і грубо прив’язав записку до її ноги. 

– Робота не зникає навіть вночі, – пояснив він, випускаючи голуба у вікно. – Є справи, які потрібно розв’язувати одразу, не чекаючи світанку. 

Білий птах  швидко розчинився у нічному повітрі. Барон повернувся до столу, а тоді закрив скриню з золотом. Прибрав його геть. 

– Ви намагалися напасти на мене. Поранили Фаїна, – сказала я повільно. – Скоро тут будуть люди короля, і вони це просто так не залишать.    

– Коли – чи то якщо вони прибудуть, я вже матиму силу. А коли я нею володітиму… Що ж, удачі його величності спинити мене на моїй землі. 

Я мовчала кільканадцять митей. Щось у словах Астейда не сходилося. 

– Але ж ви казали, що сила не піде до вас, поки відьма біля крейдяного лісу. А я нікуди не йду, – я не зуміла стримати маленької переможної посмішки. 

Несподівано для себе я вже пустила коріння у Яснівці. Вже встигла прив’язатися до лісу, до села, до людей. 

До напівзруйнованої хатинки Агнії, що дихала її духом. До саду з травами, до теплиці, до спальні, де покохала Фаїна, і до саду, де сиділа поряд з Юттою. І покидати все це я не збиралася. 

Барон Астейд поволі піднявся та підійшов до вікна. Він заклав руки за спину та вдивлявся кудись удалечінь – певно, саме у напрямку села. 

– Вже, певно, все, – сказав він сам до себе, а тоді повернувся до мене й поманив мене пальцем. 

Спершу я навіть не ворухнулася. 

– Не бійся, Алтеє. Я просто покажу тобі, чому ти зараз же збереш речі та покинеш село. 

Всередині мене щось захололо від злісного передчуття. На дерев’яних ногах, що відмовлялися згинатися, я ступила кілька кроків до вікна. 

– Дивися, – барон вхопив мене за плече несподівано сильно – певно, на тому місці залишаться синці – і звернув мене у напрямку пагорбів, на яких розкинувся Яснівець. Там вже було темно – усі спали, і світло горіло тільки у кількох вікнах. І ще трохи на віддалі – на пагорбі, якого раніше не було видно у темряві.