Розділ 70. Пташки у клітках

Я серйозно недооцінила танцювальні здібності Фаїна – він вів мене так вміло, що я ще не мала жодної нагоди наступити йому на ногу. Водночас з цим він примудрявся жартувати, коментувати костюми та вирази лиця пар поряд і зиркати в усі боки, наче щось вишукуючи. 

Втім, раз у раз, коли він думав, що я на нього не дивлюся, на його лиці пробігало збентеження і напруга. 

– Що не так? – зрештою запитала я. За швидке відволікання від рухів ніг я поплатилася тим, що перечепилася за поділ своєї довгої сукні, і ледь привселюдно не полетіла на підлогу. 

Фаїн підтримав мене так, наче й не помітив моєї помилки та повів у наступному русі. Якісь кілька митей він мовчав. 

– Я колись бачив Астейда у столиці, – сказав він зрештою. – І це все просто дивно. 

Я підтисла губи та не стала просити про пояснення. За кілька митей Фаїн помітив мій невдоволений погляд та продовжив:

– Коли я бачив його востаннє, мені було дванадцять чи тринадцять. І тоді він був такий самий. 

Я підняла брову, і Фаїн покрутив мене навколо себе. Мелодія поволі закінчилася, але я не встигла насолодитися перервою – нова почалася одразу ж, і усі пари були змушені поринути у ще один танець. 

– То й що? Як він мав змінитися?.. 

Фаїн зиркнув на мене на диво серйозно. 

– Постаріти, можливо. З тієї зустрічі минуло майже двадцять років. 

А ось тепер я справді затнулася так, що зіллєварові довелося ловити мене за руку ледь не перед самою землею. 

– Що ти маєш на увазі?

– Він справді такий самий, як і тоді. Наче йому двадцять, а не сорок чи п’ятдесят, як мало б бути… 

Я змовчала, бо не знала, що сказати. Перед очима мерехтіли десятки свічок, весь цей вогонь відбивався від золота, і думки в голові плуталися. Я намагалася зосередити погляд на лиці Фаїна, та не виходило, і очі весь час поверталися до балкона, на якому стояв барон. 

Попри те, що це він організував бал, сам на нього, окрім тієї швидкої появи, так і не спустився. Його не було серед пар, що танцювали, він не перемовлявся з чоловіками і навіть не намагався затиснути якусь юну дворянку на балконі. І ця його відсутність нервувала сильніше, ніж будь-який його неприємний погляд. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Коли годинник пробив рівно дванадцяту, я вже стояла перед великими дверима, що вели геть від гостьової частини будинку, де приймали гостей – і десь там на мене чекав Астейд. Слуга, що вихопив мене у бальній залі, чітко дав зрозуміти, що Фаїна барон не прийме, але чоловік все ще залишався за моїм плечем, і нещасний служник тільки озирався на зіллєвара знервовано і невпевнено. 

Він вів нас довгими, закрученими коридорами, що навіть вдалині від гостей не втрачали золотого несмаку. І зрештою я опинилася там, де й хотіла з миті, коли прибула до маєтку – перед дверима Астейда. 

Я озирнулася до Фаїна та стиснула його долоню. 

– Я спробую усе владнати швидко. Не переймайся. 

Щелепа Фаїна стиснулася – певно, попри мої слова, тон мій видавав, що я не така вже й впевнена. Я все ще не розуміла, що ж саме я мушу владнати – чого взагалі барон від мене хотів?.. І як Фаїн міг не перейматися, коли всього ніч тому саме цей барон підступно напав на нас обох. 

Втім, він кивнув. Також стиснув мою руку і, не зважаючи на служника, що недвозначно тримався за ручку дверей кабінету барона, схилився до мене. 

Залишив легкий, як пір’їнка, поцілунок в мене на губах. 

– Я буду прямо тут, за дверима. Якщо щось піде не так – тільки закричи, і я за мить буду всередині. Пообіцяй мені, що будеш обережна. 

Я кивнула – певно, це була єдина обіцянка, яку я взагалі могла зараз дати Фаїнові. Його рука вислизнула з моєї повільно, але незворотно. І я, стиснувши зуби, сама штовхнула двері. 

– Ви вчасно, пані Лесик. 

Я ледве встигла причинити за собою двері, як почула голос барона. Різко повернула голову – він стояв біля великого стола з червоного дерева, всього заставленого паперами та пташиними клітками. Я поволі озирнулася, і всередині щось стиснулося, хоч я й намагалася не показати страху. Кімната – велика, простора, нехай і захаращена, була вся наповнена клітками. 

Вони були великі, маленькі, золоті й срібні, деякі – зовсім непоказні. І жодна з них не пустувала – у кожній сиділа якась птаха. 

Та щось з самого початку здалося мені дивним – і знадобилася ледь не половина хвилини, аби збагнути, що саме – цілковита тиша. Жодна птаха не цвірінькала, це співала, не шкрябалася й взагалі не рухалася. Бо то були не справжні птахи, а опудала. Мертва плоть, перетворена на виставковий експонат. 

– Чи мала я насправді вибір? – спокійно відповіла я, ступаючи ближче до барона. Чоловік трохи схилив голову й обійшов стіл, спинившись біля чергової клітки – вона була така маленька, що ледве вміщала опудало голуба. Та варто йому було торкнутися залізного пруття, як птаха ліниво, чи то радше виснажено відкрила одне око. Від цього несподіваного руху я ледь не відступила на крок. 

– Звісно, відьмо, – голос барона, юного і неймовірно привабливого, все ще дивно осідав на вухах, наче мед. – Вибір є завжди. Як і його наслідки.