Розділ 69. Прибуття на бал

– Поговорити з бароном одразу, певно, не вдасться, – сказав Фаїн одразу ж після того, як ми обидвоє всілися в карету. Чи те, що у Яснівці було найближчим до карети – кибитка пані Падуб, оббита шовком та оксамитом, що якісь кільканадцять років тому була возом. 

Попри те, що їй надали більш ошатного вигляду, кибитка все ще невиразно пахла сіном і кролями. Чоловік мав би сісти навпроти мене, та натомість вмостився поряд, і наші стегна через брак місця притискалися один до одного. Моєї руки Фаїн не відпускав – наче боявся, що щойно він це зробить, я зніму перстень з пальця. 

На Фаїнові слова я кивнула. 

– Сподіваюся, ти добре танцюєш, – дещо сухо зронила я, намагаючись не зиркати на його поранену ногу. Послідовність балів – таких, як той, на який ми саме вирушали, була чіткою: спершу танці, напої та наїдки, а вже після опівночі – усі серйозні розмови, пропозиції руки та серця та підписання договорів. 

Певно, аби усі залучені сторони вже були добряче напідпитку та простіше погоджувалися на будь-які умови. Сама я пити, звісно ж, не збиралася. 

– Ще питаєш, – на лиці Фаїна з’явилася звична широка усмішка. – Сумніваєшся у моїй майстерності? 

Я похитала головою, і в моєму погляді з’явилася невиразна жалість: Фаїн ще й не підозрював, наскільки погано танцюю я. Йому пощастить, якщо він вийде з бальної зали, накульгуючи тільки на одну ногу. 

Я визирнула у вікно карети – і саме у цю мить вона звернула на вузеньку стежку серед лісу. 

– Я попросив пана Смілку поїхати коротким шляхом, – пояснив Фаїн. – Залишимо цю… цей… транспортний засіб у лісі, і дійдемо трохи пішки. Певно, не варто барону бачити жодної слабкості. 

Я кивнула, хоч і не розуміла, яка баронові взагалі має бути різниця, на чому я приїхала. Але погляд Фаїна виглядав впевненим, тож сперечатися не стала. 

У кареті раптом стало надзвичайно темно – ми заїхали у гущавину лісу, де високі хвойні крони сосен та модрин закривали усяке світло. І я знову відчула те, про що, як сподівалася, могла забути хоч на кілька днів – поклик чарів. 

Вони наче тягнулися із землі, трави, намагалися пробратися крізь міцну тканину сукні прямо мені під шкіру. У якусь мить мені здалося, що трава почне зачіпатися за колеса, і карета через це перекинеться. 

Я сиділа, побоюючись навіть вдихнути – а тоді Фаїн стиснув мою долоню трохи сильніше, обвів великим пальцем навколо персня, і гостре відчуття минулося. Втім, я вже не тішила себе ілюзіями, що надовго. 

Кільканадцять хвилин дороги пройшли у вдавано невимушеній розмові про останню книгу, яку читав Фаїн – про якісь нові фільтраційні процеси для жарознижувальних зіль. Я слухала і кивала – і у якусь мить погодилася на встановлення у крамниці складної системи трубок та дзеркал, що мала зайняти два поверхи та вийти на дах. 

– Ось побачиш, використання сонячної енергії скоротить витрати майже втричі– 

Фаїн не договорив – бо карета різко спинилася, і ми обидвоє ледь не полетіли на землю. Та Фаїн мене втримав, і за якусь мить двері прочинилися. Пан Смілка притискав до грудей солом’яну шапку й дивився на нас обох із сумішшю побоювання та захвату.

– Приїхали, пані відьмо. 

Він подав мені руку, а Фаїн вискочив у прим’яту траву слідом, ляскаючи за собою дверима. Ми все ще стояли серед лісу – та у просвіті між темними деревами я вже бачила обриси замку – набагато більшого, ніж я чомусь очікувала. 

Він ледь не впирався своїми кам’яними високими мурами у підлісок та луки поряд, і я мимоволі здивувалася, як це ще жодного разу не вийшла випадково до нього під час збору трав. Та Фаїн подав мені руку, і ми, тимчасово розпрощавшись з паном Смілкою, рушили вперед. 

– Ти нервуєш? – запитав Фаїн наче ненароком. Він йшов спокійно, майже весело, і ледь не насвистував між кроками. Я цю показну незворушність цінувала – набагато гірше було б, якби зіллєвар надмірно мене опікав та вмовляв би в останню мить відмовитися від усієї справи. 

– Так, – коротко відізвалася я після павзи та задушування миттєвого бажання збрехати. Та Фаїн тепер був моїм нареченим, і усю брехню я воліла залишити у минулому. – Але я впораюся. А ти?

Фаїн також коротко кивнув. Втім, щось мені підказувало, що переймався він передусім за мене, а не за себе – але вголос він нічого не сказав. Зрештою ми наблизилися до кам’яних сходів, що вели до входу у палац – вони були довгі й високі, і забиралися ми повільно, аби не розчервонітися до кінця дороги. 

– А барон непогано живе, – дещо здивовано зауважив Фаїн, коли ми проминули черговий фасад з вітражними вікнами та різьбленими дорогими балконами. – Наш родинний маєток, певно, втричі менший за цей. 

Я нічого на це не відповіла. Маєток родини Рин колись видавався мені велетенським – точно більшим, ніж потрібно для родини з трьох, а тоді й двох – але зараз я розуміла, що мислила зовсім не тими масштабами. 

Коли ми нарешті дісталися верху сходів, я вже міцно стискала запрошення у руці. Простягнула його зовсім байдужому чоловікові у лівреї, що одразу ж почав звірятися зі своїм списком. Той був неймовірно довгий, і його край спадав ледь не до підлоги – і я зрозуміла, що очікувати на те, що гостей у маєтку барона збереться небагато, не варто. 

 – Все гаразд, – після довгого мовчання озвався служник на дверях. Він повернув мені запрошення, але коли я вхопилася за нього пальцями, стиснув свої, і шматок паперу завмер, натягнутий, між нами. – Певно, ви вже знаєте, що вам призначено зустріч з його ясновельможністю одразу ж попівночі.