Розділ 68. Сукня та дві прикраси до неї

За роки подорожей та нескінченних експедицій я вже встигла забути, наскільки довгими та виснажливими бувають примірки. Геста змусила мене одягнути сукню, і ще тоді, години тому, мені здавалося, що вона пасує мені ідеально; втім, стандарти у швачки виявилися значно вищими за мої, тож вона почала підколювати тканину тут і там, і змусила мене крутитися перед нею, аж поки сонце не почало спускатися за горизонт. 

– Ось тепер ідеально, – зрештою вдоволено проголосила Геста. Я виснажено зітхнула, а тоді нарешті повернулася до дзеркала – і була змушена важко глитнути. 

Коли я вдягла сукню, мені здавалося, що вона пасує мені саме так, як слід. Але зараз вона сиділа, як влита – і у дзеркалі відображалася якась тільки частково відома мені жінка – на диво впевнена у собі й неймовірно красива. 

– Ще ні, – зронила Зела. Весь цей час вона сиділа у кутку та потягувала чай, а часом, здавалося, і спала. – Потрібні прикраси. 

Я трохи схилила голову. Хай як моя матір хотіла, аби я носила сережки, вуха мені так і не пробила, а сама я ніколи цим не переймалася. І прикрасу мала тільки одну – заручального персня Ігната. Тепер його замінило кільце Латірусів. Та воно було непримітним, і в очі не западало. 

– В мене їх немає, – чесно зізналася я. 

Усі прикраси матері після її смерті довелося продати – принаймні ті, що вона сама за життя ще не встигла закласти лихвареві. Родинні смарагди й рубіни були назавжди втрачені, і я не могла знайти в собі й половини думки, аби пожалкувати за ними. 

– Я підозрювала. Тому я принесла тобі свої. 

Зела встала зі свого насидженого місця, важко спираючись на стіну і купу якихось тканин поряд. Я не вражено окинула поглядом жінку, всю фігуру якої приховував балахон невизначеного, навіть як на мій погляд, фасону; втім, я сумнівалася, що й у кращі свої роки Зела носила прикраси, що припали б мені до душі. 

– Дякую, не варто, – ввічливо відмовилася я. До того ж я йшла на бал не вражати своїм вбранням – про це я не забувала ані на мить. 

Жінка тільки зиркнула на мене у відповідь таким поглядом, що я миттєво змовкла. А тоді вона потяглася своєю кістлявою долонею чи то у кишеню своїх шат, чи то у просто у глибоку складку. Кілька митей вона щось розшукувала, а тоді між її пальцями прокотився водоспад білих та перламутрово-рожевих перлин. 

Вони лилися безперервним потоком – і на якусь мить мені здалося, що вони нічим не з’єднані – просто лежали жменями у Зели у вбранні. Та коли прикраса опинилася на огляді повністю, я зрозуміла, що помилялася – це були широкі, великі перла, що мали б закривати усю шию та груди. 

Вартість такої прикраси уявити собі я не могла навіть приблизно. 

– Звідки? – тільки вражено видихнула я. 

Зела легенько підкинула перли на долоні, і вони застукотіли свою мелодію, перекочуючись між рухливими кістлявими пальцями. 

– Був колись один… залицяльник, – вона відмахнулася так, наче цей залицяльник не вартував навіть згадки. Та я помітила, що лицем Зели, зазвичай простим і спокійним, прокотилася легка тінь смутку. – Кликав за собою у столицю. Ось тільки я відмовилася. 

Геста поряд закрила рота рукою, не відриваючи погляду від перлів. 

– Дворянин, певно? – запитала все ж вона, ледь дихаючи – наче від одного необережного слова перли в руках у старої можуть розсипатися. 

Зела підтисла губи. 

– Є таке. – Вона зиркнула на перли, і у її голос також пробилося щось незрозуміле. А тоді Зела перевела на мене погляд; не такий, як раніше – зухвалий і переконаний, а серйозний. – Я прожила щасливе життя. Задоволене. Та іноді, коли дивлюся на ці перли, таки собі загадую, як все могло б скластися. А на старості років це єдине, що залишається – загадувати. 

Вона наблизилася до мене та жестом наказала мені присісти. Тоді зайшла за спину. Коли перли торкнулися моєї шиї та плечей, я заледве не здригнулася – вони були холодні й важчі, ніж спершу здавалося. Це не були підробки; хай як погано я розбиралася у прикрасах, та все ж розуміла, що перли такого розміру та якості коштували дорожче, ніж весь Яснівець, разом узятий. Наявність цих перлів у цьому ж таки Яснівці, у Зели з усіх людей, була божевіллям. 

Застібка тихо клацнула, і Зела відвела сухі руки. Я зиркнула на себе в дзеркало – вкотре; за цей вечір я дивилася на себе вже, певно, більше разів, ніж за весь попередній місяць. Прикраса лягла на шию ідеально – наче виготовлялася справді на мене. І в якусь мить перли видалися мені знайомими – наче я вже десь їх бачила. Ось тільки де – не згадала, бо саме у цю мить на вулиці заіржали двійко коней, а тоді я почула невиразний Фаїнів голос. 

Певно, він вже приїхав, аби забрати мене – бал мав розпочатися за якусь годину, а нам ще потрібно дістатися Равеля. Про те, як ми це зробимо, я й не подумала – але зіллєвар, вочевидь, виявився більш передбачливим. 

– Навіщо ти мені його дала? – я не відривала очей від дзеркала, і мої з Зелою погляди перетнулися у відображенні. 

– Ти наша відьма, хотіла ти того чи ні, – сказала жінка повільно. – І я знаю, навіщо ти йдеш до барона. Нехай і він знає, що одна ти не залишишся. Що на твоєму боці не тільки графський син. 

Я мить вагалася, а тоді кивнула – і це було всією подякою, якої потребувала Зела. Тоді піднялася, і Геста востаннє підправила мою зачіску та складку на спідниці.