Розділ 67. Збереження таємниць

Шлюб – це клітка для такої вільної птахи, як ти, Авроро. Особливо з кимось таким, як лорд Рин. Ти ж не за мішок грошей виходиш, а за цього тюхтія! Та своє рішення ти ухвалила. Тепер лишається тільки молити богів, аби твоя донька не повторила тієї ж долі. 

З листа Агнії Лесик до її доньки, двадцять дев’ять років тому. 

✿ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ✿

Я спускалася пагорбом до села, стискаючи у руках кошик з зіллями та травами для Тура, та на дорогу не дивилася: погляд раз у раз сповзав до долоні. Слід на підмізинному пальці від персня Ігната вже покрився засмагою й зник, наче його ніколи там й не було. А на середньому тепер вдало сидів значно скромніший перстеник, який мені, відверто кажучи, подобався у рази більше. 

Від однієї думки, що Фаїн і справді зробив мені пропозицію, на спині все ще пробігали сироти. 

Та прийняти її відразу я не змогла. Від однієї думки, аби накинути на себе знову кайданки заручин, мені ставало зле. А що, якщо я помиляюся? Що, якщо та пристрасть, та любов, які зараз печуть нутро, скороминущі? Що, як вони зникнуть, як весна та літо, залишаючи по собі тільки жалі та золоту клітку дворянського шлюбу?.. 

Перед дверима дому Тура й Гести я вперше за останній тиждень поволі спинилася. Раніше я заходила, навіть не стукаючи, бо мала доглядати за раною Тура; але зараз мене привела інша, особиста потреба, і я раптом відчула якусь невпевненість. 

Зрештою все ж постукала, а тоді відступила у тінь густого бузку. Якісь кілька митей ніхто не відповідав, а тоді почулося тихе скрипіння коліс, і за дверима показався Тур. Він сидів у візку, що вже привезли зі столиці – і саме цей візок, на жаль, залишався б його єдиним способом пересування ще не один місяць. 

– Алтеє, – підняв брови чоловік. На колінах в нього примостився шматок вже наполовину вирізьбленого дерева та інструменти. – Невже потрібно знову змінити припарки?.. 

– Насправді я до Гести, – я сухо посміхнулася та незручно переступила з ноги на ногу. Тур поволі від’їхав, пропускаючи мене всередину. 

– Ви наче змовилися усі, – тільки й сказав він, вказуючи на двері до сусідньої кімнати, в якій я раніше не була. 

Вони відчинилися різко – ще навіть до того, як я встигла зробити крок у тому напрямку. Серед одвірку застигла Геста – з волоссям, здибленим в усі боки, фартухом з десятками шматочків тканин, що кріпилися на голки та булавки, і якимось ворохом шитва у долонях. 

– Нарешті! – вигукнула вона. – Я думала, ти вже ніколи не прийдеш. Давай, скоріше! 

Я втупилася у жінку здивовано, а тоді зиркнула на Тура. Той тільки знизав плечима та знову вказав у бік кімнати. Варто мені було ступити на якісь кілька кроків, як Геста вхопила мене за зап’ясток та потягла за собою. Двері гучно ляснули за нашими спинами. 

Не встигла я й отямитися, як Геста взялася крутити мене в усі боки. Шитво з її рук вже кудись зникло, натомість з’явилася мірна стрічка, що змією звивалася мені навколо талії, шиї, зап’ястків та щиколоток. 

– Я саме так і думала, – пробурмотіла собі під носа жінка. – Трохи підшити тут і тут… 

Вона закрутила мене довкола осі, і я нарешті краєм ока обдивилася кімнату. Це, безсумнівно, була майстерня Гести: повсюди тут лежав різний одяг, сукні та каптани, капелюшки й черевички, і все це створювало враження якогось дивно впорядкованого хаосу.

Кілька разів я наштовхнулася поглядом на вигадливі манекени, що застигли у дивних позах, обтягнені сатином і оксамитом. Через це я ледь не проминула очима справжню фігуру, що вмостилася у кутку. 

– Зело! – сказала я здивовано, різко спиняючись. Мірна стрічка зробила ще одне коло та обвила мене навколо колін, ледь не стриноживши. Геста вчасно її підхопила, і це одне врятувало мене від ганебного падіння. 

Стара вищирилася до мене білими зубами. В них вона тримала люльку, та цього разу не запалену й навіть не набиту травами; щось мені підказувало, що Геста була б точно не в захваті від диму у своїй майстерні. 

– Зачекалися ми тебе, відьмо, – проскрипіла вона те саме, що й швачка хвилину тому. 

– Звідки ви взагалі знали, що я?.. – я урвала сама себе і закінчила вже не запитанням, а твердженням: – Поштар. Ну звісно ж. 

Геста всміхнулася, і їй вистачило пристойності виглядати принаймні трохи ніяково. 

– Ти мала б вже розуміти, що в цьому селі зберегти таємницю неможливо, – Зела, втім, вихованості не проявила та навіть не вдавала, що її бентежать місцеві плітки. – Принаймні, не надовго. І не у тому випадку, коли на бал тебе кличе сам барон. 

Я насупилася. 

– То ви, певно, знаєте й те, що йду я не зі своєї волі, – мовила я повільно. З лиця Гести в ту ж мить стекла уся жвавість, а ось Зела навіть не кліпнула. 

– Чом би й не знати, – відрізала жінка. – Та це не значить, що тобі не потрібна нова сукня. 

Вона повела головою вбік, і тільки тоді я звернула увагу на простий манекен без рук та голови, що стояв у самісінькому центрі кімнати. На ньому вже висіла сукня – практично готова, за винятком того, що вся вона була втикана голками й булавками різних розмірів та дивними шнурками, що тримали усе купи. 

Це була гарна сукня – і зовсім відмінна від усіх, що мені доводилося вдягати на бали раніше. Жодного цупкого корсета, через який неможливо вдихнути повітря, жодної пишної спідниці, що не дозволяє наблизитися до кавалера навіть на метр; замість цього – тонкий, гладкий оксамит, що складними складками спадає аж до підлоги та тягнеться шлейфом.