Розділ 66. Палець розмислу

Мамо, перстень, що ти мені дала в день мого повноліття, нарешті буде використаний. Я знаю, що мусив би познайомити тебе й батька спершу із моєю обраницею, та обставини склалися дещо… непередбачувано. Сподіваюся, ви приймете Алтею Лесик як свою невістку більш ніж привітно. 

Нехай тебе не спантеличують поспішні заручини – щиро зізнаюся, що кохаю цю дівчину сильніше, ніж коли-небудь думав, що взагалі зможу. 

Авран Фаїн Латірус у листі до леді Вілени, графині Латірус. Терміново!

☙ ━━━━━━  ☘☘☘  ━━━━━━ ❧

Фаїн

Робота руками – тобто копання маленької, проте глибокої могили для зозулі – подарувала мені деяке заспокоєння. Той гнів, що з’явився в мить, коли я прочитав нахабне запрошення Астейда, зовсім не зник, але притупився. 

Першим моїм поривом було благати Алтею не йти, примусити її лишитися будь-яким способом. Якщо це справді барон був нападником, що вдарив мене закляттям у спину, наплювавши на честь, я й не знав, чого ще можна від нього очікувати. 

Та спинити Алтею я не міг – послання барона було зовсім не двозначним. Якби я її відмовив, міг би постраждати хтось невинний, а сам я не знав, чи зумію захистити цих людей, що не мали жодного стосунку до інтриг барона. 

Втім, і Алтея до них стосунку не мала! 

Я обережно опустив птаху у яму. Алтея намагалася на неї не дивитися, відвертала голову, а ось я, навпаки, не міг відвести очей: перед ними все поставала одна й та сама картина. Птаха з пробитими грудьми – ось тільки не зозуля, а крук. Алтея. 

Перша грудка землі, що я накинув на птаху, не принесла очікуваного полегшення; я закінчив зі справою так швидко, як тільки міг – і тільки тоді, коли вже заклав усю землю назад, збагнув, що у своєму прагненні поховати птаху якомога далі від крамниці, забрів саме до могили Агнії. 

Тепер два поховання майже тулилися одне до одного – велике та мале. Не в змозі дивитися на це далі, я рвучко відкинув лопату та повернувся у будинок. 

– Я піду з тобою, – проголосив я, заледве переступаючи поріг теплиці. Кишеня сорочки мені горіла. У ній я тримав дещо, що сподівався віддати Алтеї вже протягом тривалого часу. 

І кожного разу здавалося, що мить невдала – та й зараз вона була зовсім не така, як я собі уявляв. Ось тільки я не знав, чи потім нагода випаде взагалі, і зволікати далі й не думав. 

Алтея відірвала погляд від чашки чаю. На порцеляні весела пастушка витанцьовувала, майже непристойно високо задираючи сукню, але сама травниця потішеною зовсім не виглядала. 

– Але запрошення тільки на моє ім’я, – м’яко заперечила вона. Втім, справжнього протесту у її голосі й тоні зовсім не було. 

Я відмахнувся:

– Я третій син графа, квітко. Мені не потрібне запрошення – я можу, певно, неоголошеним заявитися на будь-який бал у країні, і мене приймуть з розпростертими обіймами. 

Алтея скривилася, і я повторив її вираз лиця майже синхронно. На балах я бував нечасто: знайти справжні розваги на них було не так легко, як могло б здатися. Зазвичай там тіснилися старі дами в кринолінах, юні дебютантки, яких виставляли, як худобу на продаж, та старі лорди, що мріяли про одруження на цих-таки дебютантках. 

А всі справді веселі дворянські вечірки, певно, ніколи б не називалися балами. 

Я поволі наблизився до травниці та завмер. А тоді, не відриваючи від неї погляду, поволі опустився на коліна, аби опинитися на одному з нею рівні. Алтея навіть не кліпнула на це, а тільки схилила трохи голову. 

– Алтеє, зіткнення з бароном Астейдом може закінчитися… недобре, – почав я. – Він старий і багатий, а це, на жаль, означає також, що закон йому неписаний. 

Дівчина тільки кивнула, але впевненість у її лиці нікуди не поділася. Навіть якщо вона знала наперед, що це програна битва, вона збиралася пірнути в неї з високо піднятою головою. Попри те, що це була одна з тих якостей Алтеї, які я цінував надзвичайно високо, зараз вона грала мені зовсім не на руку. 

– Я не можу відмовитися, – тільки й сказала вона. 

– Про це я тебе й не прошу. 

Алтея точно запримітила, коли я потягнувся до кишені своєї сорочки. Річ, яку я тримав там, я оберігав від чужих очей значно пильніше, ніж записник, що ховав у собі майже всі гільдійні секрети та ще більше моїх власних. Це була родинна реліквія, яку я поклявся матері стерегти, як зіницю ока. 

Для злодіїв, що я міг зустріти у дорозі, прикраса не мала жодної цінності: срібло з місячним каменем, за таку дрібничку навіть щедрий лихвар не віддав би більше, як пів золотого. Втім, для будь-кого у колі знаті перстень значив належність до роду Латірусів. 

Такий існував тільки один, і він мав належати свого часу моїй нареченій. 

– Я хочу тебе захистити, Алтеє, – прошепотів я, стискаючи пальці травниці. В іншій долоні я тримав перстень, від одного погляду на який Алтея завмерла. – Я знаю, все це, можливо, зашвидко, та все ж… Барон Астейд не посміє ставитися до тебе не належно, якщо знатиме, що ти – моя наречена. 

Обличчя Алтеї, на якому до того пробився ледь помітний рум’янець, скам’яніло. 

– Це єдина причина, з якої ти мені це пропонуєш? – її голос спокійний, як гладь моря, під якою ховається смерть.