Розділ 65. Зозуля

Я забула про ґудзики й застібки та кинулася до Фаїна. Поштар, зовсім не здивувавшись такій бурхливій реакції, почав вишукувати у своїй сумці обіцяного листа. 

– Вибачайте вже мене, нерозумного, що ось так вдерся, – пробурмотів він тим часом. – Та як ігнорувати накази барона, то може недобре закінчитися… 

Нарешті він подіставав усе, що хотів – кілька листів з замовленнями, зовсім звичайних, ще кілька пакунків для Фаїна – там були інгредієнти із зіллями; а тоді з сумки з’явився навіть не лист – цілий пакунок. 

Печатка барона на ньому була багряна та велика, і не лишала жодної можливості її не помітити. Два схрещені смолоскипи – дуже невдало, враховуючи те, що більшу частину Астейдової землі вкривали ліси. 

– Ось воно, – він простягнув пакунок так обережно, наче в ньому зберігалися королівські регалії, не менше. – Прошу, пані відьмо. 

Фаїн підняв одну брову, та не завадив мені взяти посилку; він ще не знав про мої підозри щодо того, що це Астейд напав на нас на пагорбі – і я не знала, чи зараз найкращий час цими підозрами ділитися. 

– Дякую, – сухо зронила я. Попри зруйнований момент, злість на поштаря минула; замість неї з’явилося дивне, неприємне передчуття. Що б не було всередині пакунку, хороших новин чекати точно не варто. 

– Що ж… – поштар переступив з ноги на ногу, наче чекав, що я почну рвати коричневий цупкий папір одразу ж, і він зможе рознести плітки усім селом. Втім, такого задоволення я дарувати йому не збиралася, і тільки відповіла поглядом ввічливого нерозуміння. 

– Ох, – Фаїн ляснув себе по лобі, а тоді повернувся до поштаря. – Зачекайте мить! 

Він, навіть не обернувшись до мене, пошкандибав через теплицю у дім. Там почувся якийсь шурхіт, щось впало, а тоді Фаїн повернувся, та вже не з пустими руками. Один конверт видався мені знайомим: то був лист до його високості Дарія, наслідного принца. Фаїн, на відміну від мене, покладав на цього листа великі надії; я його сподівання розвінчувати не стала. 

А ось другий лист, написаний наче на якомусь видертому з зошита аркуші, виглядав значно менш офіційним. Фаїн тримав його вільно, і я змогла вловити адресу догори дриґом: графині Вілені Латірус, столичний маєток Семи припливів. Терміново!

Фаїн передав обидва листи поштареві, а разом з ним – потерту, стару монету, яка, втім, була точно виготовлена зі щирого золота. 

Очі поштаря округлилися, варто було побачити гроші; втім, вони ледь не стали квадратними, щойно він прочитав обидві адреси. 

– В-ви… – він забелькотів, та листи все ж заховав. 

– Будь ласка, подбайте про те, аби вже сьогодні ввечері вони були у столиці. Дякую, – Фаїн потиснув поштареві руку, а тоді, не чекаючи більше й миті, захляснув двері. Із затримкою у якусь годину він схопився за фіранку, що тулилася у кутку, та напнув її на вікна, відрізаючи теплицю від непроханих очей принаймні з одного боку. 

Тоді він повернувся до мене та опустив очі на пакунок. Мене він саму неабияк цікавив: він був зовсім легким, попри досить великий розмір. Чи могло там бути якесь хитре, підступне прокляття? 

Фаїн, наче читаючи мої думки, простягнув руку, і я обережно передала йому пакунок. 

– Не знавець я у прокляттях, – щиро зізнався він. Втім, у цілковитому протиріччі зі своїми словами, він одразу ж взявся за якісь закляття, яких я ніколи й не чула, і за кілька митей пакунок засвітився м’яким, зеленим сяйвом. – Здається, все гаразд… 

Голос Фаїна звучав все ще підозріло, але він повернув мені пакунок, а тоді підхопив свою сорочку, що, забута, опинилася десь під лежанкою. 

– Влаштую нам сніданок, – пробурмотів він, залишив на моїй щоці легкий поцілунок, а тоді бадьорим, хіба трохи хитким кроком рушив до крамниці. Я ж, провівши чоловіка поглядом, зламала воскову печатку та потягнула за бичівку. Мотузка піддалася легко і швидко опала долу разом з обгортковим коричневим папером. 

Під ним, як і очікував поштар, виявився лист, загорнутий у білий, вже з першого погляду дорогий папір. Та привернув мою увагу не він. 

– Свята Гелена… – прошепотіла я ледь чутно, а тоді пакунок вилетів з пальців та впав на підлогу. 

В ту ж мить двері теплиці знову ледве прочинилися, і у них прослизнув Фаїн, тримаючи в одній руці чайник та дві порцелянові чашечки, а в іншій – тацю зі сніданком. 

Втім, він теж зупинився, помітивши, як я застигла серед теплиці. Повільно він перевів погляд вниз – до пакунка, що розкинувся на підлозі. А серед нього лежала пташка – справжня, ось тільки вже мертва та задубіла. 

Це була зозуля – пташка, у яку перетворювалася Агнія Лесик. З грудей у зозулі стирчала маленька, ледь помітна стріла. На синьо-білому пір’ї розповзлася червона брудна пляма. 

Я стиснула зуби. Що ж, тоді сумнівів щодо того, ким був нічний нападник, вже й не лишається – і Фаїн, якщо я щось могла судити з його гострого, гіркого погляду, вважав так само. 

Він все ж обережно склав посуд на маленький, хиткий столик біля крісел, а тоді підійшов ближче. Я не ворухнулася ані на йоту, а він тим часом дістав з-під мертвого пташиного тіла конверт, на який я не хотіла й дивитися. 

– Ти не проти?.. – запитав Фаїн радше для проформи, бо одразу ж потягнув за цупкий картон та дістав з нього не менш дорогий листок. Це був не лист, а запрошення – це я могла визначити, навіть не читаючи слів. – Шановна Алтеє Лесик, запрошую вас на скромний бал, що відбудеться… сьогодні.