Розділ 64. Світанковий візит

Я сильніше стиснула Фаїнову долоню. Чоловік дивився на мене недовірливо, але з такою надією, що мені стало соромно за попередню образу. 

– Ми з усім впораємося, – видушила я тихо. Зараз, у безпеці теплиці, це здавалося цілком реальним. Та сила нападника… Вона була більшою за усе, що мені доводилося бачити раніше. І я не знала, чи зможу йому протистояти, якщо наші шляхи перетнуться знову. 

– Ми? – голос Фаїна був навіть тихішим, ніж мій. 

Я зиркнула на нього спідлоба. Зіллєвар вже не лежав, а сидів, не здатний лишатися без руху. Він підігнув ноги під себе та почав би розхитуватися на ліжку, якби воно тільки не стояло на плитці так надійно. 

Я зітхнула. 

– Ти… пропонував допомогти мені. Якщо пропозиція все ще в силі, я нею скористаюся. 

Чоловік хитнувся вперед, наче намагався краще мене розчути. 

– Звісно, – погодився він, щойно я договорила. – Я б допомагав тобі, навіть якби ти відмовила – але, певно, це зробило б мою роботу значно складнішою. Звісно, я тобі допоможу. Я… 

Він обхопив моє лице долонями, а я ввіп’ялася пальцями у Фаїнові передпліччя, наче боялася, що він зараз зникне, розчиниться у повітрі, як дивне й скороминуще видіння. 

– Чи це значить, що ти мене пробачаєш?.. – запитав він обережно, торкаючись пасом мого волосся й відводячи їх від обличчя.

Я повільно кивнула – та зовсім не невпевнено. У своєму рішенні я була переконана. 

– Пробачаю, – зронила. А тоді провела по Фаїновій руці вище – до ліктя, плеча, шиї. – Я, здається, пробачила тобі ще в мить, коли усе дізналася – та не могла цього визнати навіть собі.

Серце в грудях забилося швидше, і я ледь поборола бажання відвернутися. Говорити щось таке було соромно й надзвичайно незвично – та я знала, що це одна з тих речей, що мусять бути сказаними. 

– Коли тебе вразило це прокляття, – я затнулася, опускаючи очі до покривала на ногах зіллєвара. – Я ще не знала, як бути. Думала, що можу відпустити тебе – і вже тоді знала, що брешу сама собі. Але потім ти впав, і на мить мені здалося, що… 

Фаїн обхопив мене за плечі та змусив подивитися собі в очі. 

– Я тут, квітко. Все гаразд. 

Він притягнув мене ближче, притиснув до самих грудей, що я вухом чула його уривчасте, пришвидшене серцебиття. Наче він хвилювався так само, як робила це я. 

– Я кохаю тебе, Фаїне Латірусе. Забудьмо усю брехню, – я впилася у чоловіка гострим поглядом, що не залишав за собою сумнівів: я його пробачала, та терпіти обману знову не стану. – Почнімо з чистого листа. 

Фаїн схилився до мене; він був так близько, що я могла розгледіти багрянець на його прокушеній губі та легкі, ледь-ледь помітні веснянки на носі й лобі. 

– Я присягаю тобі, Алтеє, – рішуче зронив він. – Я тебе не підведу. І ніколи не скривджу, не дам в образу. 

Він підніс мою долоню до свого лиця та поцілував кінчики пальців. Один за одним – як робив це раніше. Та зараз почуття – гостра вдячність, потреба у доторку – не залишили місця для терплячості. 

Я вивільнила руку та заплуталася пальцями у пасмах Фаїнового волосся; притягнула його так близько, що ми якусь мить дихали одним повітрям. А тоді поцілувала так ніжно й м’яко, як не цілувала ще нікого раніше. 

Його губи, потріскані й сухі, підходили до моїх ідеально, як остання частинка дуже складного, заплутаного пазла. Його шкіра пахла мені вже не вишнями та літнім розжареним сонцем, а ним, Фаїном – домом, прихистком та чимось безумовно моїм; його руки, що міцно стиснули мою спину, видавалися найкращим, що могла створити Гелена. 

Фаїн поволі потягнувся до моєї сукні, навпомацки розстібаючи ґудзик за ґудзиком – і зараз я пожалкувала, що на кожному з моїх корсетів їх надто багато; я ж стягнула сорочку чоловіка легко, а тоді взялася за його незмінний пояс з десятками мензурок та дивних інгредієнтів. 

Фаїнові губи лишили вервечку поцілунків від щелепи до плеча; він відкинув довгі, важкі пасма волосся мені за спину, а тоді–

У двері почали грюкати. Впевнено, але ввічливо – без відчуття якоїсь нагальності. 

Якусь мить ми обидвоє стояли, завмерши, а тоді я впилася у Фаїнові плечі сильніше. 

– Не буду відчиняти, – сказала я хрипко. – Вони підуть, якщо ми не зважатимемо. 

Сонце вже продиралося у вікна теплиці, та воно все ще ледве виднілося за горизонтом. Хто б там не був, він міг почекати.

Фаїн посміхнувся. 

– Хто ти, і куди поділа Алтею Лесик? – запитав він, а тоді схилився до мене, цілуючи знову. За якісь кілька митей я вже забула про стукіт у двері, а тоді він припинився. Покривало з лежанки злетіло і впало на плитку й ґрунт зеленим покровом. Високі стебла рослин відкидали на Фаїнову шкіру чудернацькі зеленуваті тіні; я схилилася до його плеча, а тоді завмерла. 

Прямо за ним на мене витріщалися широко розплющені очі. 

Я сіпнулася від Фаїна від несподіванки, і він ледве встигнув мене спіймати, аби я не звалилася у густий і надзвичайно колючий кущ ятрофського терну. Я кліпнула раз, другий – та очі нікуди не зникли. Втім, тепер окрім них я бачила ще й решту тіла – це був поштар, що стукав у вікно теплиці, а тепер просто стояв, втупившись у мене з Фаїном засоромленим поглядом.